Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 49

Після церемонії основних спонсорів приймали з вином і сиром у внутрішньому дворі монастиря. Дісмас заборонив Дюрерові йти і пішов сам.

Був теплий день. Він відчував спрагу та все ще хвилювався через розчарування Фрідріха. Тому перехилив кілька келихів вина один за одним.

Альбрехт стояв першим у черзі гостей до вина, сяючи від похвал через те, що він зробив таке диво для Майнца. Дісмас приєднався до черги.

Посмішка Альбрехта зникла, тільки-но він побачив Дісмаса. Він намагався знецінити роль Дісмаса у здобуванні плащаниці, воліючи створити враження, що її поява якимсь дивним чином пов'язана з його обранням до колегії кардиналів. Але все ж таки простягнув руку з цибулястим кардинальським перснем.

— А, Дісмасе! Сьогодні насправді великий день.

— Так, ваше високопреосвященство.

— Благословляю тебе, — промовив Альбрехт, натякаючи, що йому час іти.

Дісмас, осмілівши від вина, проте, продовжував стояти на місці.

— Як чудово, — сказав він Альбрехтові,— таке несподіване підтвердження.

— Е?

— Зцілення. Два!

— Так, дійсно. Чудово. Радий був бачити.

— Сподіваюся, його високопреосвященство вмить поверне зроблені інвестиції.

Замість посмішки на обличчі Альбрехта з'явилась перелякана гримаса.

— Гарного дня вам, Дісмасе.

— Насправді, це прощання, ваше преосвященство. Я їду додому.

— Що ви кажете?

Альбрехт зовсім не був засмучений.

— У відставку. Хіба можу я сподіватися колись перевершити оце?

— Так, гаразд, ще раз благословляю вас. А зараз посуньтеся, бо тут інший гість. Каспаре! Графине! Як приємно бачити вас обох…

13. Не дуже чудовий день

Було б легше подорожувати на південь річкою, навіть проти течії, але численні пункти збору оплати на Рейні між Майнцем та Базелем були переповнені контролерами-нишпорками. Навіть з усіма гарненькими дукатами, які Дісмас мав при собі, більш розважливим було обрати дорогу суходолом і звичне маскування під монаха.

Подорож забере з місяць: Страсбург, Базель, Тун, оминучи Берн, а потім — униз до Лаутербруннена, а тоді круте сходження на гору до Мюррена. Хотів би він там опинитися просто зараз. Але важка довга дорога верхи має трохи відволікти його від почуття сорому через догану Фрідріха. Сором гриз його серце, як щур. Він уже всерйоз міркував, чи не пожертвувати нажиті нечесним шляхом дукати на перший-ліпший монастир, який трапиться дорогою. Але що потім? Знову повертатися до життя мисливця за реліквіями? Він більше очей не зможе показати при дворі Фрідріха. А думка про подальші стосунки із Альбрехтом була нестерпною. Починати все заново, продаючи реліквії на ярмарках? Тільки не це.

Отже, він вирішив рухатися вперед, молитися дорогою про прощення або, принаймні, про забуття і думати тільки про батьківщину. Про свіже гірське повітря, насичений хвойний аромат лісів, про луки, що вибухають різними барвами навесні, про гуркіт криги на річках, повний місяць на снігу, нічні крики сови та яструба. Це загоїть його душу.

Наприкінці четвертого дня дороги, коли вже починало сутеніти, позаду почувся цокіт копит. Хтось вигукнув його ім'я і суворо наказав зупинитися.