Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 47
Крістофер Баклі
— Що ти привіз своєму старенькому дядечкові? — спитав Фрідріх.
— Боюся, що з'явився з пустими руками. Я…
Слова застрягли у нього в горлі.
— Що?
— Я прийшов попрощатися, дядечку. Їду додому. Настав час.
Фрідріх спохмурнів. Його очі змокріли.
— Це дуже несподівано. У нас ще багато роботи з колекцією.
Дісмас посміхнувся.
— У вас найбільша колекція у світі, дядечку. Ну, не враховуючи Ватикану. Майстер Спалатин каже, що місця майже не лишилося.
— І як же ти будеш справлятися?
— Зі мною все буде добре. Ваша щедрість протягом усіх цих років зробила мене багатим. Не хвилюйтеся про це.
— Я думав, ти втратив усі свої гроші. Через того диявола Бернарда.
Отже, він знає. І тут Спалатин.
— Я… — Він відкашлявся, прочищаючи горло для брехні. — Я зміг повернути дещо з того, що втратив.
Фрідріх дивився просто на нього. Нутрощі Дісмаса зсудомило.
— Я буду сумувати за тобою, Дісмасе.
— І я буду сумувати за вами, дядечку.
Фрідріх скрутив персня з пальця і простягнув.
— На знак моєї любові.
— Я… ні!
Дісмас зробив жест відмови, піднявши обидві руки.
— Він належав моєму родичу. Заспокойся і візьми.
Це була печатка, на якій красувалися герб Віттенберга та герб самого курфюрста з червоними схрещеними мечами.
— Це занадто, дядечку…
— Хай береже тебе Бог, Дісмасе.
Вони обнялися. Дісмас рушив до дверей, сльози наверталися йому на очі.
— Дісмасе…
— Так, дядечку?
— Ти чув про Альбрехта і його плащаницю?
Дісмас здригнувся.
— Так, дядечку. Чув.
— Звучить дивно, хіба ні?
— Ну, як ви знаєте, дядечку, плащаниця — це найпроблематичніша з реліквій. Скільки їх було запропоновано і мені, і вам, але від усіх ми відмовились.
— Шістнадцять штук.
— Отож.
— Але навколо цієї неабиякий ажіотаж. Кажуть, історія її походження відома раніше за історію плащаниці герцога Савойського.
— Так, але…
— Дісмасе!
— Так, дядечку?
— Як давно ми знаємо один одного?
Нутрощі Дісмаса аж горіли.
— Дуже давно.
— Не хочу навіть думати про те, що під час нашої останньої зустрічі між нами залишиться щось недоговорене.
— Я теж.
— Чому ти не запропонував її мені?
Дісмасове серце гупало, наче кінь, що скаче галопом.
— Я… не був повністю впевнений в її походженні, дядечку.
— Але достатньо впевнений, щоб запропонувати її архієпископу?
— Його світлість ніколи не був надто прискіпливим щодо походження реліквій. Нещодавно він сам собі збудував рибальський човен святого Петра. Я подумав, навряд чи він буде прискіпливим до плащаниці.
— Простіше кажучи, ти продав йому підробку.
— Ну, може й так…
Фрідріх похитав головою.
— Я розчарований у тобі, Дісмасе. Хоча у мене немає ні любові, ні поваги до Альбрехта.
Його голос раптом зірвався на крик:
— Але він скоро стане кардиналом святої римської церкви!
Дісмасу хотілося одного: швидко розтанути і затекти у щілини між мостинами.
— Скільки?
— П'ятсот п'ятдесят, дядечку.
Фрідріх аж чмихнув.
— Гадаю, мене можна вважати щасливцем через те, що я зекономив на таких витратах.
— О, дядечку! Я б ніколи не… Ніколи, присягаюся честю!
— Ти ще згадуєш про честь?
— До цього випадку я ніколи не продавав нікому — ні вам, ні комусь іншому, — ніякої речі, про яку я б знав, що вона фальшива.