Під сей безумний час Хадиза з улемамиНесла в святилище дари великі,Щоб караван жерці своїми молитвамиПеревели через пустині дикі.Побачивши свого коханця молодогоВ руках у душманів лихих, запеклих,Мов у стальних кліщах і ледві вже живого,Озвалась у словах ніжних да теплихЧерез приятелів і слуг своїх дотепних.
ХХ
Як віск од сонечка, так змякнули від злотаЛихі жерці. Пригасла ворожнета,І навіженная, розлючена темнотаПокинула душити Магомета.І, вирвавши із рук попихачів жерецьких,Хадиза в караван його послала,У Сірію, до городів торгових грецьких,Іти через сухі степи казалаІ так слугу свого від смерті рятувала.
ХХІ
Сінаю, горо славна і свята вовіки!Чи чуєш, хто се в образі смиреннімНаближивсь до тебе? Се знов пророк великий,Крушитель ідольства в вертепі темнім,В вертепи, де попи прославились розбоємІ «чорну дань» на всіх нас наложили,І повеліли нам, щоб ми кривавим боємІ ядом підступу людей душили,А їм, із віку в вік, сліпуючи, служили.
ХХІІ
Загледівши твою священную вершину,З верблюда зсів слуга Хадизи дивний,Розкинув подрану в Каабі жупанинуІ сотворив намаз, обряд старинний.Крижем простершися, облобизав ту землю,Що вождь ізраїльський топтав ногами,Як пищу в небесі випрошував даремно,І воду з каменя точив річками,І наповав народ з верблюдами й биками.
ХХІІІ
Був ранок, і земля ще тільки нагріваласьПід подихом ночної прохолоди.Крізь прорізний туман гора Сінай здаваласьКовчегом золотим, вінцем природи —Ковчегом тим святим, що двоє херувимівТаїнственними крильми осінялиІ безтілесного владику серафимівУ сяєві своїм ізображалиПеред тілесними Ізраїля очами.
ХХІV
«Якою був єси ти силою натхненний,Пророче божий, духу яснозрячий? —Промовив Магомет в душі своїй смиренній,В душі на правду і любов гарячій. —Чого жезлу твойму і камінь покорявся,І небо слухало твого глаголу?Як ти над всі гріхи Ізраїля піднявся?Як серед блискавиць зійшов на горуІ удостоївся із Вічним розговору?»
ХХV
Стояли всі кругом і дивом дивувалисьТому намазові серед дороги,Поклонам тим земним, що з ними виривалисьСлова якісь душевної тривоги…«Ось слухай, Магомет, — сказав отаман сивий, —Ми бачимо, що ти через ту сваркуЗ жерцями в капищі зробивсь мов юродивий,А був ти хлопець дуже добрий змалку,І бачити тебе таким химерним жалко.
