Читать «Магомет і Хадиза» онлайн

Пантелеймон Олександрович

Куліш Магомет і Хадиза

1. Замість переднього слова про Магомета

Не говори зо мною про коханнє, Про жизні цвіт, про щастє… Ти не знаєш, Яку своїм дівочим залицяннєм Тонку струну в душі моїй торкаєш. Аешо люба, сонячне серденько! Ти всі квітки хотіла б осіяти, Заговорити з кожною любенько І приголубить як дитину мати. Та мій цвіток незримо процвітає, Незримо дише сонця красотою: Над ним і вдень і по ночам сіяє Світило щастя вічною любов'ю. І поки тху мого, поки аллаху Угодно на землі мене держати, Не буде той, хто не доступен страху, Очима іншої собі шукати. Ти кажеш — лучча, краща? Ні одної Нема на світі луччої й не буде… Во імя бога, красоти такої Не бачили ніколи грішні люде! Возьми у мене очі, подивися На неї звисока, з небес пречистих, Звідкіль всі помисли святі взялися І чувства праведні сердець огнистих. Як в глибиню бездонну океана Аллах всезрячим прозирає оком, Як до схід сонця над ночним туманом Зоря над сонним світиться востоком: Так в Магометову прозріла душу Хадиза, боже око, сонце ясне, І зрозуміла все, про що я мушу Віщати миру, доки й жизнь погасне. Я був малий, мізерний і незнаний, — Вона мене між тисячами вздріла І золото, й верблюдів каравани, І всю судьбу мені свою вручила. Мене лиха тіснила ворожнета, Вона, мов скеля, при мені стояла І оклеветанного Магомета На всю вселенную б не проміняла. Тинявся я проміж людьми чужими, — Вона мені, мов сонце, осміхалась, І помишленнями її святими Моя душа, мов перлами, втішалась. У нищеті я нею був багатий, В багатстві нею був я милостивий; Вона робила, що з моєї хати Утішеним виходив нещасливий. Нехай аллах усю красу по світу В один алмаз безцінний позбирає, — Не засіяє він так Магомету, Як дух Хадизи перед ним сіяє.

2. Пролог

І

Розкинулась єси по всій землі широко; Імперія всемирна зветься згорда. Моря, земля і все на ній, що бачить око, Усе твоє, неволя і свобода. Свобода тисячам, неволя міліонам: На тім стоїш, пануєш, порядкуєш. Все покоряється тобі й твоїм законам, А хто б оперсь, до кореня зруйнуєш. Так правиш світом ти і над царьми царюєш.

ІІ

Один був тільки цар, та не від сього миру, Що нехтував страшну твою потугу. Носив корону він із терну, а порфіру З кармазину, невірами на наругу. Ти віддала й його, через свого Пілата, Лихим жидам на муку й на пропяттє; І хоть були в твого помиті руки ката, Та заслужила вічне ти прокляттє, І не спасе тебе ні розум, ні завзяттє

ІІІ

Прокляв господь всі пять столиць твоїх великих, Почавши від тебе, Єрусалиме: Розсіяв жидову проміж чужі язики… Тебе ж останнього прокляв він, Риме: Щоб ти побачив, як стовпи твої крушились, Що ти на них свою главу возносив, Як там по іншому законові молились, Куди нові скрижалі ти приносив І, замість господа, себе в них превозносив.