Читать «Магомет і Хадиза» онлайн - страница 4

ХІ

Хлопят любив, з дітьми, мов сам дитина, грався. Вони йому здавалися пташками; Їх реготом та скоками втішався І веселивсь забутими піснями. А послі пустотні впадав у сум глибокий, Під пальмами ховався мовчазливий, Скитавсь по камяній пустині одинокий Мов заходень, стратенець нещасливий, Серед чужих людей безлюдок боязливий.

ХІІ

То не журба, що він малий і вбогий Поміж великими богатирями; Що цілини йому не орють круторогі, Не ходять коні в нього табунами; Що чабани отар у нього не пильнують; Що не його верблюди караваном Од моря Красного до Чорного прямують; Що не зовуть його великим паном, Ні шейхом-дідичем, ні князем, ні гетьманом.

ХІІІ

Журився він, чого його народ кумирам, Мов господу живому, поклонявся! Чому славетникам, тим шейхам, тим емірам, Так як йому, бог жизні не являвся! Про бога жизні він, ще хлопчиком маленьким, Чував у Бозрасі, фортеці грецькій, Як в Сірію ходив із дідусем стареньким Та гостював в обителі чернецькій, І снивсь йому той бог в землі його отецькій.

ХІV

Там, в Мецці-городі, над водянистим лугом, В найстаршому зо всіх старих святилищ, Стояло годовим, чи повсякденним, кругом Три сотні шістдесят гидких страшилищ; А серед них лежав, замість живого бога, Бездушний камінь, що упав із хмари І назначив щодня чудовища святого, Щоб честь йому і шану воздавали, Творили молитви, акафісти співали.

ХV

Гордуючи дурним, паскудним суєвірством, Заводив Магомет про нього мову, Та, за рахованим попівським лицемірством, Перепято дорогу його слову, І названо його недовірком проклятим, Що по дідах насліддя не шанує, Що, догоджаючи вольнодумцям завзятим, Перекази спасенницькі руйнує І розумом мирським гріховно коверзує.

ХVІ

«Во імя бога, ви, що звище просвітлились, Ви, що з небес премудрість осягнули, Що для громадського спасення народились І ввесь народ у темряву втягнули! — Промовив Магомет жерцям серед Кааби. — Возьміть меча дамаського ясного, Що на його клинок не впало око баби, І виберіть бойця найголінного, Котрого чествують по всій землі араби.

ХVІІ

Я, сирота малий, убогий і незнаний, Що в бозі вся моя надія й сила, Піду з шаблюкою на первого між вами І Асмодею обрубаю крила. Коли сі камяні боги очима бачать, Коли сі глушани ушима чують, Нехай вони тому кінець із нас призначать, Кого жерці безбожним іменують, Недовірком зовуть, кощунником плямують».

ХVІІІ

Тогді зчинився гук в святилищі страшенний, Всі кулаки угору підіймали. Заверещав народ, завив, мов пес скажений. Жерці одежу на собі подрали. Сто рук жорстких, міцних вхопило Магомета І волокло із капища на страту. Кипіла клекотом попівська ворожнета, Без суду віддавала в руки кату І обіцялась дать з Кааби щедру плату.