Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 4

— Мене звати Ромен Франкл, — промовила вона по-англійському. — Я секретар його превосходительства. Може, ви скажете, що привело вас сюди?

Їй могло бути від двадцяти до тридцяти років, на зріст невисока — метр п'ятдесят, а то й менше, тендітна, але не кістлява, коси темні, майже чорні, й хвилясті, очі зелені, з чорною облямівкою і чорними віями. Риси обличчя дрібні, голос дуже м'який і тихий, але досить виразний. На дівчині була червона вовняна сукня; сама по собі безформна, вона виказувала всі лінії тіла. Коли дівчина рухалася — ступала чи підіймала руку, — то здавалося, що це не коштує їй жодних зусиль, так наче нею рухав хтось сторонній.

— Мені хотілося б побачитись із ним, — промовив я, занотовуючи ці відомості.

— Неодмінно, але трохи згодом, — пообіцяла вона. — Зараз це неможливо.

Дівчина з невимушеною грацією обернулася до дверей і відчинила їх настільки, щоб знову було чути перекотистий гуркіт.

— Чуєте? — спитала вона. — Його превосходительство дрімає.

Причинивши двері й приглушивши таким чином хропіння його превосходительства, вона пропливла через кімнату і забралась у велетенське крісло біля столу.

— Сідайте, прошу, — мовила вона, показуючи крихітним пальчиком на стілець поряд із столом. — Ви заощадите час, виклавши свою справу мені. Бо, якщо ви не говорите нашою мовою, мені доведеться перекладати для його превосходительства.

Я розповів їй про Лайонела Грантхема та свій інтерес до нього, по суті, тими самими словами, що й Скенленові. А наприкінці додав:

— Бачте, я можу тільки з'ясувати, що хлопець тут робить, і в разі потреби підтримати його. Я не можу піти до нього — в ньому надто багато грантхемівської крові. Боюся, він сприйме все це як небажану опіку. Містер Скенлен порадив мені звернутися по допомогу до міністра поліції.

— Вам пощастило. — У неї був такий вигляд, ніби вона хоче поглузувати з представника моєї країни, але не певна, як я це сприйму. — Вашого повіреного в справах іноді нелегко зрозуміти.

— Як тільки ви збагнете одну річ, це вже буде не важко, — відказав я. — Не треба тільки зважати на всі оті його «ні», «ніколи», «не знаю», «нізащо».

— Авжеж! Саме так! — Сміючись, вона нахилилася в мій бік. — Я знала, що має бути якась розгадка, але до вас ніхто не міг її знайти. Ви розв'язали нашу національну проблему.

— Замість винагороди поділіться зі мною всією інформацією, яку ви маєте про Грантхема.

— Гаразд. Але спершу я мушу поговорити з його превосходительством.

— Скажіть мені неофіційно: яка ваша думка про Грантхема? Ви з ним знайомі?

— Так. Він чарівний. Чудовий хлопець. Приємний, наївний, недосвідчений, але насамперед — чарівний.

— З ким він тут дружить?

Вона похитала головою й промовила:

— Більше про це жодного слова, поки не прокинеться його превосходительство. Ви із Сан-Франціско? Я пригадую маленькі кумедні трамвайчики, туман, салат після супу, булочки до кави…

— Ви там були?

— Двічі. Я півтора роки гастролювала в Сполучених Штатах: діставала кроликів з капелюха.

Ми ще з півгодини поговорили про це, потім двері розчинились, і ввійшов міністр поліції.