Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 2

— Хто вони?

— Нумар Махмуд — особистий секретар доктора Семіча, президента. Полковник Ейнарсон — ісландець, тепер він, по суті, командує армією. Більш нічого про них я не знаю.

— Окрім того, що вони негідники?

Повірений у справах із прикрістю наморщив своє округле чоло й кинув на мене докірливий погляд.

— Не зовсім, — мовив він. — А тепер дозвольте спитати: в чому підозрюють Грантхема?

— Ні в чому.

— В такому разі…

— Сім місяців тому, того дня, коли йому сповнилося двадцять один рік, цей Лайонел Грантхем наклав руки на гроші, які йому заповів батько. То ласий шматок. Перед цим хлопець пережив важкі часи. В його матері було, та й досі залишається, дуже розвинене уявлення середнього класу про вишуканість. А батько в нього був справжній аристократ давньої школи — з твердою вдачею і м'якою мовою. Все, що їхньому синові хотілося, він просто брав. Полюбляв вино і молодих жінок, до того ж і те, й те у великій кількості. Грав у карти, в кості й на бігах. А ще любив бійки — байдуже, спостерігати чи брати участь у них самому.

Поки батько був живий, хлопець діставав чоловіче виховання. Пані Грантхем вважала смаки свого чоловіка за плебейські, але він був із тих, хто з іншими людьми не рахується. Крім того, рід Грантхема був один із кращих в Америці, а вона — з тих жінок, на яких це справляє враження. Але одинадцять років тому — Лайонелові тоді було десять — старий помер. Пані Грантхем поміняла колесо родинної рулетки на коробку доміно і почала виховувати із свого сина патентованого джентльмена.

Я ніколи його не бачив, та мені казали, що її зусилля виявились марними. Одначе вона тримала хлопця на припоні цілих одинадцять років, навіть не дала йому втекти до коледжу. Так тривало доти, доки він досяг повноліття і дістав право на свою частку батькової спадщини. Того ранку він поцілував матусю й мимохідь повідомив, що вирушає у невеличку прогулянку довкола світу — сам. Матуся сказала і зробила все, чого від неї можна було сподіватись, але ніщо не допомогло. Грантхемова кров узяла гору. Лайонел пообіцяв матері надсилати час від часу поштові листівки й поїхав.

Під час своїх мандрів він поводився, здається, досить пристойно. Гадаю, саме відчуття волі дарувало йому позитивні емоції. Та ось кілька тижнів тому адвокатська компанія, що веде його справи, отримала від Лайонела розпорядження продати акції залізничної компанії, які належали йому, а готівку переказати на один белградський банк. Сума була велика — понад три мільйони доларів, тож контора сповістила про це пані Грантхем. Жінка була вражена. Вона одержувала від сина листи з Парижа, і в них не було жодного слова про Белград.

Матуся відразу вирішила сама поїхати до Європи. Проте брат пані Грантхем, сенатор Уолберн, відрадив її від цього. Він надіслав кілька телеграм і виявив, що Лайонела немає ні в Парижі, ні в Белграді, якщо тільки він не ховався. Тоді місіс Грантхем спакувала валізи й замовила квитки. Сенатор знову переконав її не їхати, сказавши, що хлопцеві не сподобається таке втручання в його справи і краще буде провести розслідування потай. Він доручив цю справу нашому агентству. Я приїхав до Парижа й дізнався, що там один із Лайонелових друзів пересилав йому пошту, а сам Лайонел тепер у Стефанії. По дорозі я зупинився в Белграді й довідався, що гроші йому переказали сюди — більшу частину грошей. Тому я тут.