Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 5

Велетенські меблі враз зіщулилися до звичайного розміру, дівчина обернулась на карлицю, а я відчув себе маленьким хлопчиком.

Васіліє Дюдакович мав понад два метри зросту. Але це була дрібничка порівняно з його товщиною. Мабуть, він важив не більше двохсот кілограмів, але, коли я дивився на нього, на думці в мене були тільки тонни. Це була білоборода й білочуба гора м'яса, одягнена в чорний фрак. Він носив краватку, тож припускаю, що десь мав бути й комірець, але його було поховано під червоними складками шиї. Міністрів білий жилет розмірами й формою нагадував кринолін, одначе, незважаючи на це, ледве застібався. Очей майже не було видно за подушками плоті навколо них: тінь позбавляла очі кольору, як воду в глибокому колодязі. За рот правив товстий червоний овал, обрамлений вусами й бакенбардами. Васіліє Дюдакович увійшов у кімнату повільно, розважливо, і я здивувався, що підлога не рипіла.

Вислизнувши з крісла й представляючи мене міністрові, Ромен Франкл пильно стежила за мною. Дюдакович усміхнувся до мене широкою, сонною усмішкою і подав руку, що загалом скидалась на голе немовля, а тоді повільно опустився в крісло, яке щойно звільнила дівчина. Умостившись там, він став опускати голову, доки та сперлася на кілька підборідь, після того, схоже, знов поринув у сон.

Я підсунув ще одного стільця для дівчини. Вона знову пильно глянула на мене, ніби чогось шукаючи на моєму обличчі, і звернулася до міністра, як мені здалося, рідною мовою. Секретарка швидко говорила хвилин двадцять, але Дюдакович жодним знаком не виказав, що слухає чи принаймні не спить.

Коли вона закінчила розповідати, він мовив:

— Так.

Сказано, це слово було сонно, але так гучно, що звук просто не міг вийти з джерела меншого за його велетенське черево. Дівчина обернулась до мене й усміхнулася.

— Його превосходительство з радістю надасть вам будь-яку можливу допомогу. Офіційно він, звісно, не хоче втручатися в справи іноземця, одначе усвідомлює, як важливо не допустити, щоб містер Грантхем став жертвою, поки перебуває тут. Якщо ви прийдете сюди завтра, скажімо, о третій пополудні…

Я пообіцяв так і зробити, подякував їй, знову потис руку чоловікові-горі й вийшов під дощ.

Повернувшись до готелю, я легко дізнався, що Лайонел Грантхем займає люкс на шостому поверсі і в цю хвилину він у себе в номері. У мене в кишені лежала його фотографія, а в голові я тримав опис юнака. Решту дня й початок вечора я чекав нагоди, щоб побачити його. Невдовзі після сьомої мені це вдалося.

Він вийшов з ліфта: високий юнак із прямою спиною і гнучким тулубом, що звужувався від широких плечей до вузьких стегон; ноги довгі, міцні — саме такі фігури люблять кравці. Його рожеве, з правильними рисами обличчя було справді приємне і мало такий байдужий, зверхній вираз, що сумніву не залишалось: цей вираз — не що інше, як прикриття юнацької сором'язливості.

Припаливши сигарету, Лайонел ступив на вулицю. Дощ ущух, хоча хмари над головою обіцяли невдовзі вихлюпнути нову зливу. Грантхем рушив тротуаром пішки. Я — за ним.