Читать «Королівські клопоти» онлайн - страница 6

Ми дійшли до щедро оздобленого позолотою ресторану за два квартали від готелю, де на балкончику, що небезпечно високо виступав із стіни, грав циганський оркестр. Схоже, всі офіціанти й половина відвідувачів тут знали хлопця. Він усміхався й кланявся на всі боки, простуючи в кінець зали до столика, де на нього вже чекали двоє чоловіків.

Один із них був високий, міцно збитий, з густим темним чубом і обвислими темними вусами. Його квітуче кирпате обличчя виказувало людину, яка не від того, щоб іноді побитися. На чоловікові був зелений із позолотою військовий мундир і чоботи з блискучої шкіри. Його товариш, смаглявий повний чоловік із масним чорним чубом і улесливим овальним лицем, був убраний у вечірній костюм.

Поки молодий Грантхем вітався з тими двома, я знайшов на деякій відстані від них столик для себе. А тоді замовив вечерю й почав роздивлятися своїх сусідів. У залі було кілька чоловіків у військовому, подекуди виднілися фраки й вечірні сукні, але більшість відвідувачів були в звичайних ділових костюмах. Я помітив двоє облич, що могли б належати англійцям, одного чи двох греків, кілька турків. Їжа була гарна, як і апетит у мене. Я вже курив сигарету над чашечкою солодкої кави, коли Грантхем і кремезний квітучий офіцер підвелися й пішли.

Я не встиг отримати рахунок і оплатити його, отож залишився сидіти. Нарешті заплатив за вечерю і дочекався, доки той смаглявий повний чоловік, який усе ще сидів за столиком, попросив рахунок. Я вийшов на вулицю за хвилину перед ним, став і задивився в бік тьмяно освітленої площі, вдаючи із себе туриста, який не знає, куди б йому ще піти.

Чоловік пройшов повз мене, обережно чалапаючи по грязюці. У цю хвилину він нагадував кота.

Із темного під'їзду вийшов якийсь солдат — кістлявий чоловік у кожушанці та шапці, з сірими вусами, що їжилися над сірими усміхненими губами, — і жалісно заговорив до смаглявого.

Той зупинився й зробив жест, у якому були водночас злість і здивування.

Солдат жалісно сказав щось знову, але усмішка під його сірими вусами стала виразнішою. Голос у товстуна був низький, різкий і сердитий, але його рука сягнула від кишені до солдата, і в ній промайнули руді папірці — муравійські гроші. Солдат сховав гроші, віддав честь і перетнув вулицю.

Товстун стояв, пильно дивлячись услід солдатові, а я рушив до рогу, за яким зникли кожушанка й шапка. Мій солдат крокував, нахиливши голову, за півтора квартали поперед мене. Він поспішав. Мені коштувало неабияких зусиль не відставати. Помалу місто перейшло в околицю. Чим рідше траплялися будівлі, тим менше мені подобалася ця історія. Слідкувати за кимось найкраще вдень, у центрі знайомого великого міста. Мій варіант був найгірший.

Солдат вивів мене з міста бетонованим шосе, вздовж якого стояли лише поодинокі будинки. Я тримався якомога далі від нього, тож бачив тільки невиразну, розпливчасту тінь попереду. Та ось солдат зник за крутим поворотом. Я наддав ходи, маючи намір відстати знову, щойно промину поворот. Поспішаючи, я мало не звів усе нанівець.