Читать «Користь незавершених справ» онлайн - страница 30

Це інший вимір реальності, і стрибати, мов воша, з Яві до Наві і назад не може ніхто! Навіть моя бабуся. Мабуть, просто мороки, видіння… А може, сни, чи через високу температуру в мене почалися глюки… Хто знає?

Треба покликати Кіра. Бо гуляти самій у такому настрої — не краща ідея. Я дістала з кишені телефон — старенький, такими вже ніхто майже не користується, називаючи «цеглиною». Але іншого я не заводила, бо такі речі, як магія і техніка рідко могли суміщатися. У Кіра це виходило. А ось у мене — ні.

— Алло, Кір? Ти не хочеш прогулятися? Де? У парку, я вже тут, але самій нудно. Ось і добре. Чекаю, — я швидко відтарабанила ці декілька речень і засунула телефон назад до кишені. Як же добре, що Кір — характерник! Не доведеться чекати, поки він добереться сюди на автобусі чи маршрутці, він зразу з’явиться прямо тут — вийде з-за якогось дерева, як ні в чому не бувало.

І справді, всього хвилини через дві я його побачила. Щоправда, він йшов по стежці, як будь-який інший чоловік, і здогадатися по його вигляду, що він — чаклун, не зміг би ніхто. От тільки одягнений у звичний для нього одяг — сірого кольору.

— Доброго ранку! — Кір ще здалеку почав махати мені рукою, і я рушила йому назустріч. Всього декілька моїх поспішних кроків — і я вже поряд з ним, посміхаюсь і намагаюсь стати так, щоб синці під очима були не дуже помітними.

— Як спалося? — запитав він, беручи мою руку. Робив він це невимушено, ніби все й має так бути, ніби кожного дня прогулювався ось так зі мною у вранішньому парку, міцно тримаючи мою долоню.

— Чудово, — з неабиякою іронією відповіла я, але все ж настрій від такої турботи трішечки, на одну щабельку, піднявся.

Ми мовчки йшли парком, тримаючись за руки, інколи штурхаючи ногами купи зметеного листя, роздивляючись, як воно яскравими клаптиками осені розлітається в усі боки. Вітер завивав десь у вершинах дерев, літаючи поміж голих гілок, качки біля річки зрідка перегукувалися, метушливо махаючи крилами і здіймаючи бризки води.

Мені було спокійно, як і зазвичай, коли поряд був Кір. Я вже не думала ні про моторошні видіння, ні про кладовище, на яке сьогодні таки доведеться вдертися, я просто насолоджувалася тим, що мала зараз: звуками осені, теплом Кірової долоні, стуком його і мого серця, спокоєм, коханням.

Раптом Кір спинився, і мені довелося зробити те саме. Ми стояли обличчям один до одного, дивилися прямо у вічі, я — у грозу і бурю, він — у спокійну зелень. Потім він нахилився до мене, все ще не відриваючи погляду — все ж він був значно вищий, і тоді… поцілував.

Ні, земля не пішла в мене з-під ніг, і світ не щез, і ми навіть не залишилися у ньому одні-однісінькі. Навпаки, ми стали його частиною, такою ж невід’ємною, як місяць чи там зорі. Ми й були цілісіньким світом, а він, у свою чергу, був нами.

Я ніколи ще не відчувала себе такою потрібною, такою щасливою, такою незвичайною. Я була сама собою, але в той же час у мені щось змінилося. Будь в гармонії зі світом — так говорять буддисти, та й наші боги теж бажають того ж. Я знайшла свою гармонію, і тепер точно знала, що навіть якщо ми не знайдемо тієї клятої каблучки, магія вже не вирветься з-під контролю, зараз я володію нею, а не вона мною.