Читать «Користь незавершених справ» онлайн - страница 28

— Ти замерзла, — з зітханням констатував хлопець. Я промовчала. З часу обряду я перебувала у якійсь дивній прострації, видавати звуки і рухатися було для мене чимось надзвичайно складним і майже нездійсненним. — Ходімо-но назад, у квартиру… — сказав Кір, і одночасно зі словами підхопив мене на руки.

Всього хвилина, і я вже лежу у своєму ліжку, поверх покривала, Кір дістає з шафи мою піжаму — ту саму, з зеленими відьмами, залишає її на постелі і йде на кухню. Я ж тим часом швидко перевдягаюсь і кутаюсь у ковдру. Вона досить тепла, але я все одно мерзну і звертаюсь у клубочок, в надії зігрітися.

Кір повернувся з кухні, і в руках у нього горнятко з зіллям, що пахне луговими травами, шипшиною, і зовсім трішки — озоном. Законсервований літній дощ. Він з паром заходить всередину мене через ніздрі, і я подумки повертаюсь у той день: серпень, галявина, рясно вкрита квітами — збирай донесхочу, і злива, що так, як і зараз, зцілює собою усе, до чого лиш може доторкнутися.

На третьому ковтку я, здається, заснула. Мірний шум дощу за вікном заколисував, і хлопець ледве встиг забрати чашку з ліками з моїх ослабівших пальців, коли я задрімала. Сни снилися такі ж дивні, як і увесь сьогоднішній день — нібито я знову танцюю серед вогню, обличчя тріскається, розсипається на частини…

Декілька разів я з криком прокидалася, і неодмінно знаходила поруч Кіра, який то читав, то спав, як і в себе вдома — прихилившись головою до спинки дивану, то просто дивився на мене, і від того погляду на душі ставало так тепло, ніби сонечко визирало із-за хмар.

Наступний ранок почався… дивно. Дивним він, напевне, був через те, що то був і не ранок взагалі — третя година дня, і у відкриті розшторені вікна, попри вчорашній дощ, пробивалося сонячне світло. Я була у кімнаті одна, тож вислизнула з-під ковдри і накинула халат — у квартирі було прохолодно, а потім пішла на кухню. Звичний вранішній маршрут: вітальня — кухня — ванна кімната.

Все було настільки буденним, що на якусь мить я навіть злякалася, що всі події останніх двох днів мені тільки примарилися. Але горло все ще дерли кішки, та й усі інші звичні ознаки застуди, яку я вчора все ж підхопила, були на місці, тож я заспокоїлась. І з душу почувся якийсь шерех, а через хвилину переді мною з’явився і сам Кір, з мокрим волоссям та у іншому одязі.

— Вже прокинулася? — запитав він, мимоходом цілуючи мене у щоку. Щось було не так. Щось точно було не так, і ще вчора Кір не робив би такого, але сьогодні… А нехай, я не проти, хай це безумство продовжується.

— Так. Прокинулася… — з затримкою відповіла я, потираючи щоку і стараючись втримати щасливу усмішку.

— А я тобі каву зварив. Правда, ще години зо дві тому, так що доведеться готувати нову, — похитав головою хлопець.

— Необов’язково. Буде достатньо, якщо ти просто підігрієш її чарами, — попрохала я і теж пішла митися.

Ось так, загалом, і пройшов весь день — ми пили каву, читали книги, я ковтала зілля, на жаль, вже не такі смачні, як вчорашнє. З Кіром було легко, не потрібно було щохвилини придумувати тему для розмови чи навпаки, чітко слідкувати за кожним словом, що збираєшся сказати.