Читать «Користь незавершених справ» онлайн - страница 29

І тільки о десятій годині вечора, коли очі знову почали злипатися, не зважаючи на те, що прокинулася я не так вже і давно, несподівано згадалося важливе:

— Кір, а що там з ритуалом? Як ми дістанемо каблучку? Я ж правильно зрозуміла, вона у труні?

— Та-ак… Це, звичайно, проблема, але я б не сказав, що її неможливо вирішити.

— Що ти маєш на увазі? — нахмурившись, запитала я.

— Все досить просто: ми підемо вночі на кладовище і розкопаємо могилу, — з посмішкою сказав Кір. І настільки ці слова не вкладалися в мене в голові, що спочатку мені навіть здалося, що він жартує.

— Ти ж несерйозно? — з надією запитала я, але, наткнувшись на впевнений погляд Кіра, зрозуміла: серйозніше нікуди, і вибору в мене немає. — Ти хочеш, щоб я осквернила могилу своєї прабабусі? — я перейшла на трагічний шепіт, але чомусь на хлопця це не подіяло:

— Ну, припустимо, могилу оскверняти буду я, так як лопату тобі у руки я не дам. Та й ти сама прекрасно розумієш, що нам так чи інакше доведеться це зробити, адже іншого виходу просто немає!

Я це розуміла. І навіть здогадувалася, що саме такий варіант запропонує Кір, але все ж таки… Як би то сказати… Сподівалася, що ми знайдемо альтернативний варіант. Не вийшло. Ну що ж, оскверняти, так оскверняти.

— І… Коли ми це будемо робити? — трохи нервово запитала я, одночасно позіхаючи. Година вже була пізня, і спати все ж хотілося.

— Завтра. Вночі, звісно. Ти будеш тримати закляття неуважності, ну а я — копати. То що, ти згодна?

— Ти знову питаєш так, ніби в мене є вибір, — зітхнула я. — То й добре, мабуть. Чим швидше ми з усім цим покінчимо, тим краще для всіх…

Незабаром Кір пішов, і я залишилася сама. Стіни квартири давили на мене, температура вночі різко піднялася, з усіх закутків мені чувся надломлений голос бабусі: «Скоріше завершіть цю справу!» і ввижалися різні тіні. Скелет лежав у ногах і цим трохи заспокоював мене, але все одно було досить моторошно, тож коли настав світанок, я хутенько одяглася і вислизнула на вулицю, хоч годинник і показував тільки шосту ранку.

До міського парку швидким кроком можна було дійти за хвилин десять, не більше, тож я направилася саме туди. Взагалі-то я любила гуляти одна, коли поруч не було жодної живої душі, але зараз, здається, мені потрібна була яка-небудь компанія.

В парку, як і очікувалося, виявилось безлюдно і тихо, тільки ворони перегукувалися десь на тополях, та двірничка ліниво замітала асфальт у самому кінці вулиці. Треба заспокоїтись, просто розслабитися. Адже це абсурд, безглуздя — не може ж бабуся й справді являтися до мене! Я застудилася, ото й ввижаються різні примари, тільки й всього.

Не буває ж справжніх привидів, таких, як у казках, які можуть справді, просто так являтися до живих, без жодних обрядів чи заклинань! То тільки у старих оповідках духи повертаються, щоб помститися чи щось подібне. А насправді ж вони живуть у іншому світі, у Наві, куди нам, смертним, ходу нема.