Читать «Користь незавершених справ» онлайн - страница 32

Я підходжу до розбурханої могили — все ж добряче я її тоді розгромила, та й мрець постарався, залишивши у землі величезні сліди своїх пазурів. І нащо я його тоді зупинила? Він же точно діяв за наказом бабусі! Дістав би відразу каблучку, і діло з кінцем! Але що сталося, те сталося, і раз нічого не змінити, то краще вже не нарікати на долю.

— Почнемо? — запитав Кір, дістаючи з наплічника лопату. Й гадки не маю, як він туди її запхав, навіть якщо і з допомогою магії.

— Добре… Що мені робити?

— Не заважати, — скупо відповів хлопець, і почав копати. Робив він це самотужки, без чар. Чому — незрозуміло, але думаю, на те були якісь причини.

Година напруженої Кірової праці — і лопата нарешті вдарилася об щось тверде, і ми обидва вельми сподівалися, що то була саме труна, а не якийсь камінчик. Потім справа пішла вже веселіше — хвилин за п'ятнадцять остаточно відкопали кришку труни. І тоді Кір ножем якимось хитрим способом збив замок. І нащо робити замки на трунах?

Коли кришка була відкинута, я декілька хвилин збиралася з духом, щоб підійти і зазирнути усередину — все ж, як там не було, це мертве тіло, яке вже скоріш за все почало розкладатися. Бачити бабусю у такому стані не хотілося, але втримати цікавість не вдалося — я мала побачити її в останній раз.

Я повільно наблизилася до труни і ще повільніше нахилилася, вдивляючись у тіло, одягнене у красиву українську вишиту сукню. Така сама, як і при житті. Повіки ледве-ледве прикриті, губи рожеві, на щоках навіть є ледве помітний рум’янець — здається, що вона просто заснула, випадково переплутавши власне ліжко з холодною грубо сколоченою труною.

Запах розритої землі бив у ніздрі. Але я все ж змогла відчути ледь-ледь помітний аромат бабусиних парфумів. Лугові трави, жоржини і айстри, все це дивовижним чином поєднувалося в одному запаху.

Кір тим часом сів навпочіпки і почав обережно, тим самим ножем стягувати з бабусиного пальця перстень.

— Чому ти не можеш зробити цього руками? Невже бридко? — з подивом запитала я. Вона ж прямо як жива, чому не можна торкнутися?

— Ні, звичайно. Але якщо ми хочемо забратися звідси живими, то не маємо торкатися тут будь-кого. Тіней, тварин, а особливо — мерців. Тоді ж підніметься на вуха увесь цвинтар, і шанси повернутися неушкодженими суттєво знизяться.

Я уважно слідкувала за Кіровою роботою — як він сантиметр за сантиметром знімав каблучку з пальця. Але тут — я була впевнена у цьому на всі сто відсотків — рука покійниці поворухнулася! Зовсім трошки, вона зрушила лиш на кілька міліметрів у бік, та цього вистачило, щоб Кір від несподіванки занадто сильно провів рукою з ножем і трошки подряпав шкіру на пальці бабусі.

Я навіть не встигла нічого зрозуміти, як велика краплина нереально червоної крові виступила на місці ранки, і усе тіло спалахнуло таки самим червоним полум’ям. За декілька секунд від бабусі залишився тільки прах, що хутко вимітав вітер і розносив по усьому кладовищі.