Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 80

Аби показати, як жили піренейські народи протягом того часу, далеко від загального зростання фінансових інститутів, можна згадати ту досконалість, якої, передусім на іспанських ярмарках у Вільялоні, Ріосеко та Медіні-дель-Кампо, а також у Генуї, досягли деякі види кредитних операцій, котрі згодом були поширені в інших країнах. Також не можна не згадати про внесок португальських купців епохи Великих географічних відкриттів у розробку торгового права та головно у розвиток морського страхування. Слід підкреслити, що у Португалії з’явилося перше зведення правил страхування «Tractatus perutilis et quotidianus de assecurationibus et sponsionibus Mercatorum» («Дуже корисний трактат для щоденного вжитку щодо відповідальності та гарантій торговців») авторства Педру ді Сантарена, опублікований 1554 року, який неодноразово перевидавався протягом XVI століття.

Нарешті, необхідно згадати про дуже значну, хоча й призабуту роль, яку відігравали в історії фінансів того ж самого століття іспанські банкіри та купці на Антверпенської біржі (не тільки каталонці та євреї, а й головно бургосьці). Їхній вплив, так би мовити, зійшов нанівець після другого банкрутства Іспанії в 1575 році. Про них, у першу чергу про такого собі Куріеля де ла Торре та Фернандеса де Еспіносу, які процвітали в третій чверті століття, повідомляє Еренберґ, історик дому Фуґґерів. За його словами, вони, аби перевищити своїх конкурентів в отриманні статків, не гребували нічим, совість та порядність були їм не відомі. «Це були справжні лихварі, — пише він, — не тільки в канонічному, а й у сучасному сенсі цього слова». Навіть керівники банкірського дому Фуґґерів в Антверпені неодноразово обурювалися безмежними прибутками цих людей. Один із них стверджував, що король бачив більше чеснот у генуезців, яких традиційно звинувачували у всіляких спекуляціях, аніж у іспанських торговців.

Про португальських ідальго (фідалгу), які тоді борознили країни Сходу, нам відомо, що, незважаючи на весь свій уроджений аристократизм, вони не гребували випадковим збагаченням, навіть тоді, коли для цього змушені були до певного ступеня позбавитись упереджень, притаманних їхньому класові та станові. Сам Діоґо ду Коуту наводить приклади сучасних йому аристократів і навіть віце-королів, які не вагаючись «знімали зброю й обладунки та займалися господарством» або припиняли бути капітанами й перетворювалися на торговців, «випускаючи зі своїх рук посадові обов’язки та нехтуючи флотом і всім іншим, аби задовольнити власні апетити», або на тих, хто мало переймався «Індією при зведенні балансу, якщо це не задовольняло його пристрасті». «Не знаю, — наводить він слова свого солдата, — чи прийшла ця напасть з цього королівства до тієї держави, бо всі приїздять сюди з однією і тією самою приказкою: ти коштуєш стільки, скільки маєш».