Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 52

* * *

Португальці створювали всі можливі труднощі для просування усередину материка, оскільки вони боялися, що таким чином може збезлюдити узбережжя океану. У статуті першого генерал-губернатора Бразилії Томе ді Соузи чітко зазначено, що жодна людина не може просуватися сушею у глиб території без спеціального дозволу губернатора або головного інтенданта королівської казни. А нижче додається, що подібний дозвіл може бути наданий лише особі, яка може йти «безпечно, якщо її подорож і справи не зав­дадуть нікому жодної шкоди. Також забороняється пересуватися сушею з одного капітанства до іншого без дозволу відповідних капітанів або інтендантів, причому тільки по землях, на яких панує мир, задля уникнення деяких незручностей, які можуть виникнути у зв’язку з цим, під страхом ув’язнення, якщо йдеться про пішого мандрівника, порушник має сплатити загальний штраф у двадцять крузадо: половину за полонених та іншу половину на користь особи, яка його звинувачує».

Інший захід, який, здається, був спрямований на утримання населення на узбережжі, передбачений у дарчих грамотах на капітанства, згідно з якими капітан-губернатори можуть зводити біля моря та судноплавних річок стільки поселень, скільки забажають, «оскільки у глиб суші сертанів не можна зводити поселення на відстані меншій за шість ліг (1 ліга = 5572,7 м) одне від одного з тим, аби до володінь кожного із зазначених вище поселень належало принаймні три ліги, а також аби такі поселення або кожне з них окреслили й розмежували свої кордони, щоб із часом на їхній території не можна було звести іншого поселення» без попереднього дозволу Його Величності.

У Сан-Вісенте в 1554 році новина про те, що дружина капітан-губернатора донна Ана Піментел порушила заборону працювати на полях Піратінінги, накладену її чоловіком на мешканців узбережжя, викликала таку розгубленість серед членів палати, що вони вимагали пред’явити їм королівську грамоту, в якій би йшлося про нове рішення. Цей захід повинен був виглядати настільки нахабним, що навіть протягом останніх років XVIII сторіччя його жорстко критикували, а такі особи, як брат Ґаспар да Мадрі ді Деус або ж суддя Клету, дійшли до того, що почали жалітися на ту шкоду, від якої постраждають прибережні регіони капітанства унаслідок скасування цього правила.

Після створення на краю поля поселення Санту-Андре та подальшого заснування міста Сан-Паулу розпочався занепад Сан-Вісенте і навіть Сантуш не розвивався так, як цього можна було б очікувати спершу. Також залишалися безлюдними деякі райони узбережжя, розташовані на північ від Бертіоги та на південь від Ітаньянем. Зупинили роботу прибережні цукрові плантації й заводи, а через брак товарів припинилося судноплавство як до Анголи, так і до Португалії.

На думку брата Ґаспара, рішення Мартіна Афонсу якнайкраще відповідало інтересам добробуту королівства та сприяло розвиткові капітанства, навіть після того, як мешканці Сан-Паулу завдяки своїм амбіціям і енергійності за власної ініціативи відкорегували положення Тордесільяської угоди, розширивши територію колонії вглиб. Перший капітан-губернатор краще за багатьох наступних правителів розумівся на інтересах держави: його метою було не лише уникнути війн, а й сприяти заселенню узбережжя. Він передбачав, що вільне проникнення білих до індіанських селищ призведе до безкінечних сутичок і порушить мир, настільки необхідний для розвитку країни. Він чудово розумів, що король Дон Жуан ІІ наказав заснувати колонію у такий віддаленій країні з наміром отримання користі для держави через експорт бразильських товарів. Він знав, що товари, вироблені біля моря, можна легко доставити до Європи, а товари із внутрішніх районів, навпаки, спочатку треба довезти до порту, де вони мають бути завантажені на судна, та у цьому разі вони вимагатимуть таких витрат, що селяни «краще викинуть їх за ту ціну, яку зазвичай дають за товари, вироблені на узбережжі».