Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 54

У третьому сторіччі португальського володіння спостерігався найбільший приплив емігрантів, які прямували далі прибережної смуги. Це відбулося після відкриття покладів золота у Мінас-Жерайс, золота, яке, за словами одного з тогочасних істориків, «перетворюється на пил і монети для чужоземних королівств, а його менша частина залишається в Португалії та містах Бразилії, якщо тільки не переплавляється у ланцюжки, серги й в інші прикраси, якими сьогодні обвішані мулатки-повії набагато більше від справжніх сеньйор». Саме ця хвиля еміграції відбувалася всупереч жорстоким перепонам, які штучно ставив уряд. Тоді рішуче був заборонений в’їзд іноземцям (єдині, кому це дозволялося — ледь дозволялося, — були піддані дружніх країн: англійці та голландці), а також монахам, які вважалися найгіршими порушниками королівських постанов, безробітним священикам, негоціантам, власникам постоялих дворів, зрештою, всім тим, хто не міг стати винятково на службу невгамовній жадібності метрополії. У 1720 році намагалися вдатися до останнього кроку: заборонити в’їзд до Бразилії. Лише державні службовці могли сідати на кораблі, які прямували до колонії. Цих службовців мали супроводжувати лише ті слуги, без яких не можна було обійтися. Серед церковників в’їзд дозволявся лише єпископам і місіонерам, а також ченцям, які раніше вже проповідували в Бразилії та поверталися до своїх монастирів. Нарешті, як виняток дозвіл давався приватним особам, які змогли довести важливість своїх справ і зобов’язувалися повернутись у встановлений строк.

Тоді, і тільки тоді Португалія вирішила енергійніше втрутитись у справи свого заморського володіння, але використовувала для цього суто репресивну, поліцейську енергію, спрямовану не на зведення чогось сталого, а на поглинання всього, що могло принести негайний зиск. Конкретним прикладом цього може слугувати так звана Діамантова демаркація, така собі держава у державі з чітко встановленими кордонами, перетнути які не міг ніхто без дозволу влади. Мешканці жили за спеціальними законами та представляли нібито спільну родину, якою деспотично керував суперінтендант. «Унікальна в історії, — зазначає Марціус, — ця ідея ізолювати окрему територію, де всі цивільні умови підпорядковувалися винятково благу Корони».

Починаючи з 1771 року мешканці округу підпали під іще жорсткішій контроль. Той, хто не міг підтвердити свою особу та корисність, яка вважалася б прийнятною, повинен був негайно залишити регіон. Якщо він повертався, то підлягав стягненню штрафу в п’ятдесят восьмушок золота та отримував шість місяців ув’язнення, а у разі рецидиву — до шести років заслання в Анголі. У свою чергу, ніхто не міг претендувати на проживання у цьому окрузі, якщо до того ретельно не обґрунтував подібне прагнення. Навіть на територіях, розташованих поблизу демаркаційної лінії, дозволялося проживати лише тим, хто заздалегідь здобув дозвіл інтенданта. «Загальна підлість, яка завжди процвітала, — зазначає історик, — була мов величезне пекельне павутиння, яке трималося на таємних доносах і у пітьмі обплітало своїх жертв. Це павутиння плелося з наклепів, особистої помсти, інтересів і амбіцій фіскальних агентів». Саме факт відкриття рудників, особливо діамантових, змусив урешті-решт Португалію трохи навести певний лад у своїй колонії, лад, який підтримувався тиранією тих, хто був зацікавлений у мобілізації всіх економічних сил країни на одержання прибутків, не докладаючи значних зусиль.