Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 22

У Бразилії організація ремесел за завезеними з метрополії лекалами розхитувалася домінуючими тут умовами, а саме: тотальна перевага рабської праці, хатнє виробництво, здатне забезпечити відносну незалежність багатих людей, яка, з іншого боку, гальмувала торгівлю, та, зрештою, брак вільних ремісників у містах і селах.

У старих муніципальних документах часто можна зустріти скарги на ремісників, які або безкарно порушують свої професійні статути, або ухиляються від узаконених іспитів, користуючись задля цього захистом прихильних суддів. У подібних випадках для одержання дозволу на виконання будь-якої професійної діяльності було достатньо простої ліцензії з поручителем, у результаті чого відкривалося багато проривів у зовні міцній дисципліні професійних відносин. Ті, кому вдавалося накопичити хоч які-небудь статки, намагалися швидко полишити свою працю, аби насолоджуватися тими перевагами й правами, яких зазвичай прості ремісники не мали. Так сталося, наприклад, із Мануелем Алвісом із Сан-Паулу, який у 1639 році залишив свою професію сідельника аби набути статусу «шляхетної людини» та служити справі Республіки.

Іноді навіть і подібні застережні заходи не були пот­рібні: було багато людей, які вважалися аристократами й заробляли собі на життя ручною працею, не втрачаючи привілеїв, притаманних їхньому класові. Проте цей закон не був загальним: є всі підстави припустити, що це скоріше було загально визнаним, хоча й прийнятним зловживанням, оскільки інакше не можна зрозуміти, як такий собі Мартін Франсішку ще на початку ХІХ століття дивувався, що багато мешканців Іту, будучі «всі принаймні шляхетними», займалися ремісництвом, «бо за законами королівства шляхетним людям заборонено цим займатися».

Хоча цим законом не замислювалося встановити яку-небудь ієрархію різних типів ручної праці, не можна заперечити існування дискримінації, освяченої звичаями, та великої нетерпимості щодо видів праці, які не поважалися в суспільстві. Коли у 1720 році губернатор штату Мараньян Бернарду Перейра ді Берреду наказав затвердити місце служивого за Мануелем Ґаспаром, обраним на посаду інспектора палати мір і ваг, на підставі того, що він «хоча й не шляхетного походження, був вихований для служби», Сенат незабаром погодився з його рішенням та ще й скасував обрання іншого чоловіка, який «торгував сардинами та берімбау».

Серед міських робітників переважала та ж сама любов до легкої наживи й до нестабільності, яка у Бразилії була найхарактернішою рисою сільської праці. Ці умови чудово віддзеркалювали явище, помічене кимось наприкінці колоніальної ери, що в лавках торговців продавалися найдивніші речі в світі: в аптеці можна було купити підкову з такою ж самою легкістю, з якою у коваля можна було купити блювотний засіб. Мало хто міг усе життя присвятити якійсь одній справі та не спокуситися на іншу, зовні прибутковішу. І ще набагато рідкіснішими були випадки, коли одна й та сама справа передавалась у родині з покоління в покоління, як це традиційно відбувалося в країнах, де соціальне розшарування сягнуло вищого ступеня стабільності.