Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 23

Це була одна з найсерйозніших перешкод на нашому шляху до створення справжнього класу ремісників, а не просто працівників, які мали достатньо здібностей для тих видів праці, які вимагали наявності покликання та тривалого навчання. Іншою перешкодою, поза сумнівом, було поширення використання так званих дохідних негрів, або дохідних слуг, які працювали, маючи прості дозволи, надані сеньйорами на свою виняткову користь. Отже, будь-яка особа з претензіями на шляхетність могла отримати переваги від найбруднішої праці, не принижуючи себе та не натираючи мозолів. Спікс і Марціус мали нагоду наголосити на радикальній несумісності, яка існувала між цим звичаєм і середньовічним принципом корпорацій майстрів, який був цілком життєздатним в Європі ще навіть на початку ХІХ століття.

Від португальських ремісницьких традицій, які навіть на території метрополії ніколи не були аж надто усталеними, саме серед бразильців залишилося не так вже й багато тих, що не зазнали б змін або послаблень унаслідок складних навколишніх умов. Як це легко уявити, найкраще зберігся звичай ремісників виконувати працю прапороносців, коли треба нести свої штандарти під час королівських процесій, що пояснюється дуже просто: прихильністю до помпезної показухи та яскравих видовищ, настільки притаманних нашому колоніальному суспільству.

Чого ж насправді не вистачало нам для успішного виконання цієї та багатьох інших форм продуктивної праці, так це, напевно, здатності до вільного та довготривалого об’єднання підприємницького класу країни. Спонтанна колективна праця могла народитися тільки тоді, коли вона мала змогу задовольнити певні колективні відчуття та емоції, як це відбувається з роботами, в якійсь спосіб пов’язаними з релігійним культом. Ідеться про такі випадки, як, наприклад, будівництво старого кафедрального собору Ігуапе наприкінці XVII століття, коли пліч-о-пліч працювали видатні особи та простолюд поселення, які носили каміння з узбережжя до місця, де будувалася споруда, або старого кафед­рального собору Іту, зведеного в 1679 році за допомогою мешканців, які всі разом здалека носили на голові щебінь, з якого й були збудовані мури. Не важко помітити тут прихильність португальським традиціям, які закріпилися й у Бразилії, принаймні від часів Томе ді Соузи і будівництва міста Салвадор.

Інші звичаї, такі як допомога або колективна мобілізація, коли лісоруби й селяни допомагали одне одному під час рубання лісу, на плантаціях, збираючи врожай, під час будівництва домів, прядіння бавовни, здебільшого були запозичені у корінного населення. Здається, ці звичаї ґрунтувалися на сподіванні на взаємну допомогу, а також на відчутті піднесення й збудження, що надають спільні вечері, танці, розчарування й суперництво, які обов’язково супроводжують подібні роботи. Якщо люди допомагають одне одному, зазначає спостерігач XVII століття, то роблять вони це «скоріше спонукаємі тваринницьким духом, аніж любов’ю до праці». Очевидно, що подібні пояснення слушні лише тією мірою, якою свідчать про найбільш ексцентричні та показні боки справжнього життя: це чи реалізм грубого штибу, чи карикатура.