Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 19

Хоча статистичні дані щодо кількості рабів, завезених на територію королівства, у цілому були обмеженими й дуже приблизними, слід зазначити, що у 1541 році, захищаючи добре ім’я іспанців і португальців від критики Мюнстера, Даміан ді Ґойш підрахував, що щорічно до Португалії завозили від 10 до 12 тисяч рабів із чорної Африки. А за десять років, згідно з даними «Перепису» Кріштована Родрігеша ді Олівейри, у Лісабоні налічувалося 9950 рабів, у той час як доросле чоловіче населення міста налічувало 18 тисяч осіб. Це означає, що раби становили близько однієї п’ятої частини всіх мешканців країни. Подібна пропорція зберігалася й наприкінці століття, відповідно до звітів флорентійського купця та мандрівника Філіппо Сассетті, який перебував у Португалії у період між 1578-м і 1583 роком.

Із плином часу проникнення чужої крові не зменшувалося, а навпаки, тільки збільшувалось, і відбувалося це не тільки у містах. У 1655 році Мануел Северін ді Фаріа жалівся, що більшість рільників використовували працю чорних рабів із Гвінеї та мулатів. А наприкінці наступного століття відома хода Пассуш у Лісабоні являла собою видовище, порівняне з тим, що можна спостерігати у будь-якому бразильському місті, де кількість чорних учасників була набагато помітнішою. Один із іноземних гостей зазначав у 1798 році, що у процесії брали участь близько «4-5 тисяч душ, причому більшість із них становили негри й мулати, негритянки й мулатки». А в іншому свідченні, написаному за сімдесят років до цієї дати, смаглявий колір шкіри португальців приписували клімату та здебільшого «змішанню з неграми, що є звичайною річчю серед простого люду».

Тож стає зрозумілим, що у цій країні відчуття відстані між господарями та трудящою масою, представленою кольоровим населенням, найімовірніше вже зникло. Раб із плантацій і копалин уже не був простим джерелом енергії, людським вугіллям, яке очікувало, що індустріальна доба використає його як пальне. Досить часто їхні стосунки із господарями варіювали від стану залежного до стану підзахисного, ба навіть до статусу товариша й близького. Їхній вплив звивистими шляхами долав межі родинних домівок, діючи начебто як розчинник будь-якої думки про розподіл на касти й раси, руйнуючи будь-який лад, заснований на подібному поділі. Це було загальне правило: воно не заважало існуванню окремих випадків, коли докладалися зусилля, спрямовані на обмеження занадто великого впливу кольорового населення на життя колонії, як-от королівський наказ від 1726 року, яким будь-якому мулатові до четвертого коліна заборонялося обіймати посади в муніципальних органах влади штату Мінас-Жерайс. Ця ж заборона поширювалася й на білих чоловіків, одружених із кольоровими жінками. Але подібні резолюції, які, судячи з усього, були спричинені заколотом, організованим у цьому капітанстві кілька років до того неграми й мулатами, були приречені на те, аби залишитися на папері й серйозно не завадити схильності населення до подолання всіляких соціальних, політичних і економічних бар’єрів між білими й кольоровими, між вільними й рабами.