Читать «Код да Вінчі (підліткова версія)» онлайн - страница 154
Дэн Браун
— Ваша бабуся є головою «Рослін Траст»?
Молодий чоловік кивнув.
— Я живу з нею в цьому ж будинку, допомагаю підтримувати порядок у каплиці й воджу екскурсії, — він знизав плечима. — Я живу тут усе своє життя. Бабуся виростила мене в цьому будинку.
«Бабуся виростила мене». Ленґдон глянув на Софі, яка йшла схилом, а потім на палісандрову скриньку, яку тримав в руках. Це неможливо! Ленґдон повільно обернувся до молодого чоловіка.
— Ви сказали, у вашої бабусі така сама скринька, як ця?
— Точнісінько така сама!
— А звідки вона в неї?
— Мій дідусь зробив її для неї. Він помер, коли я був немовлям, але бабуся часто згадує його. Вона каже, що він був майстер на всі руки. Він багато чого робив своїми руками.
Ленґдон умить побачив хитросплетіння зв’язків.
— Я наважусь спитати: а що сталося з вашими батьками?
— Вони загинули, коли я був маленьким. І дідусь у той самий день, — здивовано відповів молодий чоловік.
Серце Ленґдона почало калатати.
— То була автокатастрофа?
Церковник ошелешено відсахнувся, у його оливково-зелених очах з’явився безмежний подив.
— Так. Уся моя родина загинула в той день. Я втратив дідуся, батьків та… — він вагався, дивлячись на підлогу.
— Сестру, — сказав Ленґдон.
Кам’яний будинок на горі був саме такий, яким його запам’ятала Софі. Ставало зовсім темно, а будинок випромінював тепло і затишок. Світилися золотом вікна, з-за дверей доносився запах хліба. Коли вона підійшла зовсім близько, то почула в домі тихий плач.
Крізь скляні двері Софі побачила в передпокої літню жінку. Та стояла спиною до дверей, але Софі помітила, що вона плаче. У жінки було довге розкішне сиве волосся, яке враз викликало несподівані спогади. Наблизившись, Софі ступила на поріг і піднялась на ґанок. Жінка тримала в руках вставлений у рамку портрет чоловіка і любовно й сумно водила пальцями по його обличчю.
Це обличчя Софі знала дуже добре.
Звичайно ж, ця жінка чула сумну новину про смерть Жака Соньєра.
Дошки рипнули під ногами Софі, жінка повільно обернулась і зустрілась очима з Софі. Софі хотіла втікати, але стояла, наче прикута. Жінка відвела очі від фотографії і рішуче наблизилась до дверей. Здавалося, цілу вічність дві жінки дивились одна на одну крізь тонку перегородку. А потім ніби здійнялась океанська хвиля, і обличчя жінки, нерішуче і недовірливе, засяяло сподіванням і, нарешті, радістю.
Вона кинулась до дверей, вибігла з дому, простягаючи руки, схопила м’якими долонями обличчя приголомшеної Софі.
— О, дороге дитя… дай мені глянути на тебе!
Хоча Софі не впізнала її, вона збагнула, хто ця жінка. Вона намагалась говорити, але не могла вимовити ні слова.
— Софі, — схлипувала жінка, цілуючи її в чоло.
— Але…
— Я знаю, — жінка ніжно поклала руки Софі на плечі, дивлячись їй у вічі. — Ми з твоїм дідусем були змушені говорити багато різних речей. Ми робили те, що вважали правильним. Мені так сумно. Це все було лише для твоєї безпеки, принцесо.