Читать «Код да Вінчі (підліткова версія)» онлайн - страница 153

— Я скоро. Обіцяю.

— А можна мені піти до коду на арці? Мені він сподобався.

— А не боятимешся там сама?

— Звичайно ж ні, — образилась вона, — там навіть не темно!

Він усміхнувся.

— Тоді все гаразд.

І він відвів її, щоб вона й далі розглядала код на арці, який він показував їй раніше.

Софі вмить упала прямо на кам’яну підлогу, лягла на спину і стала розглядати це скупчення загадкових камінців у себе над головою.

— Я розгадаю цей код, поки ти повернешся!

— Тоді поквапся! — дідусь схилився над нею, поцілував її в чоло і вийшов у найближчі бічні двері. — Я буду тут, поряд. Лишаю двері відчиненими. Покличеш мене, як буде треба.

Він вийшов у ніжний вечірній присмерк. Софі лежала на підлозі й дивилась на код. Її повіки поважчали. За кілька хвилин символи стали нерозбірливими. А потім взагалі зникли. Коли вона прокинулась, підлога була холодною.

— Дідусю?

Відповіді не було. Підвівшись, вона обтрусилася. Бічні двері так і були відчинені, тож вона вийшла надвір. Вона побачила діда на ґанку кам’яного будинку, що стояв зовсім поряд із церквою. Він розмовляв із кимось, кого не було видно з-за причинених дверей.

— Дідусю! — покликала вона ще раз.

Дідусь обернувся, помахав їй рукою і зробив їй знак почекати хвилинку. А потім неспішно попрощався з людиною в домі й послав поцілунок причиненим дверям. Коли він підійшов до неї, в його очах стояли сльози.

— Чому ти плачеш, Grand-père?

Він узяв її на руки й притис до грудей.

— О, Софі, цього року ми з тобою попрощалися навіки з багатьма людьми. Це так тяжко.

Софі згадала аварію і прощання з матір’ю, батьком, бабусею та маленьким братиком.

— А з ким іще ти попрощався навіки?

— Зі своїм дорогим другом, якого я дуже люблю, — відповів він схвильованим голосом. — І, боюся, побачу її ще дуже не скоро.

Ленґдон розглядав стіни каплиці, і йому здалося, що зараз вони знову можуть зайти в глухий кут. Хоча вірш Соньєра чітко вказував на Рослін, він не мав поняття, що їм робити, коли вони вже сюди прибули. У вірші йшлося про «лезо й чашу», яких Ленґдон не бачив ніде.

Святий Грааль під Рослін вас чекає. Де лезо й чаша вхід оберігають.

— Не хочу пхати носа, куди не слід, — сказав церковник, дивлячись на палісандрову скриньку в руках у Ленґдона, — але ця скринька… чи не міг би я спитати, звідки вона у вас?

Ленґдон втомлено розсміявся.

— Це дуже довга історія.

Молодий чоловік вагався, не в змозі відвести очей від коробки.

— Це так дивно, але в моєї бабусі є точнісінько така сама скринька для коштовностей. Так само відполірована, палісандрова, та сама троянда на кришці, навіть такі самі шарніри.

Ленґдон подумав, що молодий чоловік, скоріш за все, помиляється.

— Дві коробки можуть бути схожі, але…

Бічні двері гучно відчинилися, відкривши їхнім очам краєвиди. Софі вийшла, не сказавши ні слова, і рушила по схилу до кам’яного будинку, який стояв поблизу. Ленґдон дивився на неї. Куди вона йде? Відтоді, як вони зайшли до цієї будівлі, вона якось дивно поводиться. Він обернувся до церковника:

— Ви знаєте, що це за будинок?

Він кивнув.

— Це дім парафіяльного священика. Там живе й куратор каплиці. А також вона є й головою «Рослін Траст». Це моя бабуся.