Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 97

Як жити? Що робити? Чого хочуть від нього ці люди? Ідеалу? Але ж людина не може бути ідеальною! Як би вона того не хотіла. Ні й ні! Самообман — і не що інше. Навіть ці їхні запрограмовані ідіотики-автомати не позбавлені вад. Вони дослухаються тільки команд. А він не звик командувати. І не хоче, щоб командували ним, як запрограмованим механізмом. Хоче бути людиною. Нехай маленькою, але ж…

…А ця теж гарна, Ілонка. Хоча… Як він раніше не міг додуматися? Повинна ж вона когось любити. Не чекати ж їй, поки хтось розкопає п’ятисотрічного дідугана в особі Євгена Терена. Але, з іншого боку… В чім його провина?

Він не знав, як помститися за приниження, але глибока образа спонукала діяти. Відчував, що в грудях не вгамовується якийсь страшний звір — кричить, плаче, стогне, вимагає відплатити за наругу, за поранену гордість. Тепер він ненавидів усіх, серед них і себе.

Оточили себе автоматичними дегенератами, а самі розігрують ідеальних. Гра в парадокси. І не інакше. А той бородатий гусак! Дельф… Дельф Ряст. Самовпевнений хлопчисько. Виступає в ролі рятівника. Та й не тільки рятівника. Але ж… Хіба я винен, що пролежав п’ятсот років, наче ведмідь у маточнику, поступившись йому місцем і часом? О, в нього було достатньо часу для того, щоб запаморочити їй голову. Але ж зрозумій, добродію Ряст: я кохаю її не згірш від тебе. А на кохання права не лімітовані. Ні мені, ні тобі. Чуєш, вельмишановний добродію Ряст? Мовчиш? То й мовчи. Я ще змушу тебе заговорити. Розкопав ти мене, хлопче, на свою голову. Ми з тобою ще поквитаємося. Та й не тільки з тобою…

Тихо зайшов до кімнати і, знесилений, впав на канапу. Було спекотно, задушливо. Сіпнув за відлогу сорочки і почув, як дзвінко запорощали по підлозі ґудзики.

“Всі хочуть бути гарними, ідеальними, а я не хочу, — снувалися далі думки. — Не хочу. Не вмію! Хочу бути таким, яким народила мене моя далека епоха. Хочу страждати, мучитися, але хочу і повеселитися разом з іншими. Та тільки у цьому суспільстві я приречений на одне: страждати. Навіщо ж тоді вони мене оживили? Ха! Щоб довести до кінця експеримент? Отже, для них я піддослідний кролик, морська свинка, і не більше. Але ні, шановні експериментатори! Ви забуваєте, що, крім усього, я ще й людина. Нехай не така досконала, як ви, але ж… Так. Я хочу страждати і мучитися, сміятися і радіти. Хочу стверджуватися. Я так вихований. І цього у мене не відібрати. Перевиховуватися пізно. Я не розумію однобічності почуттів. У наші часи психорадарів не було. Я вихований не ними. Але ж і вони, ваші хитрі машини, лише зовнішня маска, ширма для лицемірства. Це ще гірше, ніж у тому моєму минулому житті. Що, у вас ідеальне суспільство? Помилилися. Воно не для таких, як я. Помилилися. Експеримент не вдався. Вам ще доведеться розплачуватися. Оживили ви мене на своє нещастя”.

Підхопився і нервово жбурнув на підлогу недопалка. Прислухався до нашорошеної тиші. Десь у саду жалібно скрикнув птах. Сірий морок місячної ночі повзав по стінах химерними тінями.