Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 96

Євген вчасно встиг підхопити її за талію. Тепер дівчина напівлежала на його руках, звісивши у воду ноги. Тіло тремтіло, мов у переполоханої птиці. Кров ударила Євгенові в скроні. Він міцно обняв худенькі плечі і притис її до своїх грудей. Нахилився над красивим зблідлим обличчям і побачив її чорні, розширені від страху очі. Їхні погляди схрестилися, мов мечі у нерівному двобої. Не усвідомлюючи своїх дій, він жадібно припав до її паленіючих вуст.

— Ілонко… Ілонко… — шептав, обсипаючи поцілунками.

Крик болю вирвався з її грудей. Вона випручалася з обіймів і різко відштовхнула його.

Він ледве втримав рівновагу, щоб не полетіти У воду.

Ілонка підхопилася і, не сказавши ні слова, побігла на берег. Впала на густий килим трави і заридала, затуливши обличчя долонями.

Євген розгубився. Не знав, що робити. Хотілося підійти, заспокоїти дівчину, попросити вибачення. Але він не підійшов. Той третій, незримий, стояв між ними, назавжди перетнувши шлях. Євген це розумів, відчував підсвідомо. Він устав із кладки і, намагаючись не дивитися на Ілонку, похнюплений і розбитий, пройшов повз неї. Важко і глухо, мов стопудова гиря, в грудях билося серце. Коли підходив до лісу, почув, як над озером, наче постріл, зірвався благаючий крик:

— Євгене! Куди ти? Повернися! Чуєш?! Вернися! Але він не вернувся. Пішов, не озираючись, і швидко зник у сутеніючих лаштунках лісу.

ПОМСТА

Ніч визорилася далеко за північ, коли Євген повернувся додому. Крадькома піднявся на ґанок і натиснув клямку. Двері натужно заскрипіли, розчинилися. У фотелі, що стояв біля дверей, сидів Тік, звісивши голову на груди. Місячні промені сипалися йому на бліде обличчя і висвітлювали блаженну усмішку, застиглу в куточках губ напіввідкритого рота. Либонь, він спав і йому снилося щось приємне.

Відраза і гнів охопили Євгена. Нібито в усьому був провинником Тік. “Тьфу!.. Понаробляли собі механічних попихачів і радіють. Граються в доброчесність. Нічого. Я їм ще покажу, хто такий Євген Терен. Вони в мене ще…”

Він зайшов до кімнати. Світла не засвічував. Нічна темрява розвалювалася місячним сяйвом. Він сів у фотель.

Надарма намагався заспокоїтися. У голові гуло, ніби там розгойдувалися велетенські дзвони. Згадалися розмова у Гарта, настановчі слова Осея, удавана заклопотаність Роса, Ілончина кокетливо-інтригуюча поведінка, яка так несподівано закінчилася слізьми. Розумів, що всі ці люди дивляться на нього із співчуттям, ба навіть жалем, а він не хоче, щоб його жаліли. Бажає бути як усі. Щоб не відчувати на собі поблажливих поглядів. Вони тільки принижують.

Його тривоги осідали на губах пришерхлим солончаком. У роті пересохло так, що годі було поворухнути язиком. Він вийшов на кухню і націдив у склянку води. Пив жадібно. Напившись, вийшов і намацав сигару. Вона лежала на лутці разом із автоматичною запальничкою. Запалив сигару. Відсутнім поглядом ковзнувся по темній відволоженій шибці. Думки все ще блукали там, у насиченому подіями шарварку дня.