Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 98

Євген поспіхом одягнув піджака і вискочив на подвір’я. Ніч стояла тиха, безвітряна. По чистих доріжках саду, мов сновиди, блукали місячні тіні. Заклопотано лопотіло листя трепети. Сад був урочистим, задуманим і спорожнілим.

Рівним упевненим кроком Євген пішов по алеї. Густа тінь хитнулася за ним, ніби намагалася простежити, куди так пізно зібрався її господар. Нічна прохолода торкнулася тіла шкарубкою лапою. Він сторожно увібрав у плечі голову, згорбився, тінь стала кумедною, деформованою, наче її переломив хтось пополам та й пустив навздогінці.

Швидко вийшов на вулицю. Доріжки-ескалатори бігли врізнобіч, перевозячи запізнілих пасажирів. Він приєднався до них. Хвилин через десять зійшов у парку Перемоги. Місяць холодним золотом лудив утихомирені алеї і чорні тіла обелісків. Євген поминув їх і вийшов на блискучий металевий майданчик, над яким оберталася чаша-квітка психорадара.

Яскраве засліплююче світло гострим лезом різонуло зір і розпорошило його постать по опуклих площинах люстр. Механічно затулив рукавом очі і чорною примарною тінню метнувся в сутінь дерев, шукаючи ескалатора до підземелля. Аж ось і він. У грудях сполохано закалатало серце. Що він задумав? Навіщо він тут? Не усвідомлював, що має робити, але роздумувати не було часу. Став на рухому доріжку, і вона швидко сховала його у напівосвітленому підземному коридорі. Шлях був коротким, але час розтягав кожну хвилину у вічність. Принаймні так здавалося. Горизонтальний рух змінився вертикальним, у напівпрозорому стеблі чаші-квітки запульсувало, завирувало навіженим танцем кольорів жагуче світло, доріжка спіткнулася об верхній виступ. Євген, не почуваючи ніг, що підгиналися в колінах, вискочив на нього і вбіг до круглої зали з банеподібною стелею. Тут все було так, як і тоді, під час перших відвідин, з одною тільки різницею, що тепер він був сам, без дівчат, а казка, яку він бачив у їхній присутності, перетворилася на жахливий сон, з якого немає вороття. Непевним кроком пішов по слизькій, ніби кригою вкритій підлозі, добрався до ледь помітної плити під стіною, і перед ним слухняно, як і тоді перед Ілонкою, розчинилися двері, пропускаючи всередину кімнати. Шум механізмів видався ще сильнішим, та він відразу ж забув про нього. Мозок працював імпульсивно, свідомість вимикалася, розчинялася, розпорошувалася у цьому несамовитому гарчанні металу: діяли тільки руки і ноги. Євген підбіг до пульта, ковзнувся поглядом по численних написах на чорній похилій панелі. Свідомість вихопила з них позбавлені будь-якого змісту окремі слова, що калейдоскопічно майнули перед очима, не доходячи до мозку. І тільки руки, непідвладні розуму руки, автоматично, безсистемно натискали на кнопки, тумблери, важелі… Тремтячі пальці хаотично стрибали по таємничих клавішах цього страшного рояля, аж поки несамовитий тріск над головою не змусив його отямитися. Ніби від стобального землетрусу захиталася під ногами підлога, перед очима попливли червоні, сині, жовті, зелені, а потім чорні кола — і враз стало темно. Тільки гул наростав і наростав, ніби намагався заповнити всесвіт.