Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 99

Євген ступив крок назад, спіткнувся об стіну, побачив на ній червоний вогник. Одним стрибком він опинився біля нього, потягнувся рукою. Так, це була рятівна кнопка. Він натиснув на неї, відчув, як із-під руки вгору поповзла слизька площина, і, ступивши крок уперед, тої ж миті полетів у чорну пустку, що непривітно підморгувала зверху сліпим блимаком холодного люмінесцентного ока…

СОН ІЛОНКИ

У той час, коли Євген кинувся під рятівні шати дерев, дивний, тривожний сон бачить Ілонка. А чотири стіни її будиночка намагаються стримати канонаду людського лементу, який, мовбито радіохвилі, незримими колами ширяться над містом. Але тут, у кімнаті, поки що тиша, спокій і сон. Усе її єство відчуває якусь невпевненість, беззахисність, воно і тут, і разом з тим десь далеко, в іншому часі і просторі, що окреслюється зовсім іншими вимірами — в часі і просторі сновидінь. Дівчина підносить до очей в’ялу руку, намагаючись відігнати кошмарне видіння, але вона знову безвільно висне з ліжка, ніби мертва. Її губи шепочуть якісь дивні слова, але їх розібрати не можна. Та й чи слова це? Невиразність її бурмотіння губиться в нічній тиші, поглинається нею, і зрештою дівчина заспокоюється, безроздільно поглинається сном, мовбито провалюється у чорну безвість.

Сниться їй, ніби вже ранок і вона одна-однісінька у своїй кімнаті, ні, не в кімнаті, а на всенькій планеті. Настрій у неї рівний і ясний, мов озеро в безвітряну годину, коли на небі немає жодної хмаринки і тільки тоненькі комишинки, мовчазні і крапельку сумовиті, відбиваються на його глянці мерехтливими тінями. Тиша і спокій. І разом з тим — якесь невиразне передчуття, очікування чогось невідомого, викликане приємно-солодким пощипуванням у грудях, під самісіньким серцем. Дівчина ніяк не може пригадати, з ким домовилася зустрітися, коли і де. Вона ходить по кімнаті, раз по раз виглядає у вікно, хоч їй так і не вдається нікого побачити.

У відчинену кватирку разом із сонячними променями, немов промерзла птиця, залітає вітер, стремить навпрошки у куток, туди, де стоїть присмирніла арфа. Легкими подувами він торкається струн, тонкими скляними пальцями перебирає їх — і вони, тремтячи від холоду, сміються і плачуть, плачуть і сміються, в наївній надії повернути втрачений спокій. Ілонка прикриває арфу шовковою косинкою, але пустотливий вітер зриває її і знову бігає по струнах, зриваючи тривожне, але чисте квиління.

Разом із вітром до кімнати залітає золотокрила оса і, наче жовта воскова цистерночка, обтягнута чорними обручами, дзижчить у повітрі, піднімається до стелі і стрімголов кидається на блакитнувату прозорість скляних дверей, б’ється об них, намагаючись знайти вихід. Ілонка хоче підійти до неї, але враз її тіло кам’яніє, ніби струмом, пронизане чиїмсь допитливо-безсоромним поглядом, що зорить на неї крізь двері. Інстинктивно вона хапає із стільця халат і притискує його до грудей. Двері безгучно розчиняються, і до кімнати заходить маленький замучений хлопчик у червоних сап’янових чобітках і світло-рожевому костюмчику, поцяцькованому срібним мереживом. Ілонка з цікавістю розглядає його дивний одяг і не по-дитячому серйозне, зосереджене обличчя, на яке лягла хвороблива блідість. Вона намагається запитати хлопчика, хто він, що йому потрібно, звідки прийшов, але слова прилипають до язика, не можуть зірватися з вуст. А хлопчик підходить ближче і таємниче підносить до губ пальчика, наказуючи мовчати. Потім він дістає з кишені якийсь блискучий предмет, що виявляється просто запальничкою, натискує на кнопку — і мигливий вогник спалахує і гойдається на тоненькому ґнотикові перед самим Ілончиним обличчям. Вона сильно дме на нього, але вогонь навіть не зворухнувся. Дитина усміхається з її безпорадності і подає букет білосніжної черемхи, а сама задкує до дверей, запаливши цигарку. Ілонка виходить за нею, її ніби магнітом притягують до себе гарні пустотливі оченята. Дівчина ступає сторожко, підібравши пелену білої сукні, наче бреде по глибокій воді. На ґанку вона зупиняється, вражена дивною метаморфозою ранку: навколо все втратило кольори, все стало білим. Мокра, наче в молоці, трава пасмами посивілого волосся стелиться по подвір’ї, лізе на ґанок, тулиться до ніг. Білі дерева, білі птахи, і сонце не золоте, не яскраве, а теж матово-біле, висне на одному місці, зачепившись за білу гілку каштана. Воно як перламутровий диск, вмонтований у біле полотнище неба, — розпливчатий, невиразний — навіть важко розрізнити його справжні обриси.