Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 94

— Зараз минеться. Хочеш, підемо в ліс? Він швидко знімає втому, заспокоює.

— Ходімо, — байдуже сказав Євген, і вони, покинувши табір археологів, подалися в ліс.

Йшли не кваплячись. Ноги плуталися в густій траві. Пронизані скісними променями сонця, крони дерев ледь помітно диміли синюватим маревом. Повітря пахло вистояними ароматами рослинності. Багатство фарб буяло довкола, начебто тут попрацював здібний художник, недбало, але талановито розкидавши по зеленій палітрі світлогарячі сонячні мазки. Ілонка зупинилася на невеличкій грибній полянці. Немов маленькі різноколірні парасольки, очікуючи дощу, перед нею застигли гриби. Одні з них приткнулися до товстих, покритих запліснявілими мохом стовбурів білокорих беріз, інші відбігли на середину галявини і, забачивши людину, причаїлися у наївній надії, що вона не помітить їх, пройде повз. Дівчина усміхнулася нерозумному остереженню грибів, їй здалося, що всі ці опеньки, маслюки, бабки дивляться на неї і не дочекаються, коли ж нарешті вона піде, залишить їх у спокої — і тоді вони знову оживуть, щоб спочатку затіяти свою надвечірню гру в піжмурки. Ілонка поглянула на небо. Жодної хмарини не було на ньому. Отже, дощу сьогодні не буде, і дівчині стало шкода цих дивакуватих маслюків, що збилися докупи, очікуючи благодатної вологи. “Не буду заважати їм”, — подумала вона і пішла наздоганяти Євгена. Він пробивався крізь густі зарості вільшини. Його обличчя було позначене глибокою задумою.

— Чому засмучений, Євгене? — запитала весело.

— А так. Просто.

— Гарно тут? Так?

— Авжеж. Мені здається, що це єдине місце, не декороване автоматами.

— Далися взнаки тобі ті автомати, — засміялася голосно.

Євген міцно стис її руку, наче боявся, щоб не втекла назад, у табір до Дельфа. Примирливо запитав:

— Що ти покажеш мені ще, крім лісу?

— Озеро. Хочеш подивитися озеро?

Йому стало враз чомусь вільно і легко, наче спала з очей полуда.

— Хочу. Дуже хочу. Ходімо. Колись я часто купався в ньому.

Вона вивела його на лісову стежку, яка звивами обплутувала кущі і то ховалася під ними, то знову виринала, мов стрічка з розплетеної коси. Над лісом стояв монотонний гомін напруженої роботи природи. Сяючи на сонці золотавими крильцями, снували бджоли та джмелі, піднімалися з трави і тяглися до неба лісові квіти: дзвіночки, гвоздики, черевички; розмірено, в такт подихам леготу, погойдувалися на довгих тоненьких ніжках пухнасті головки кульбаби, очікуючи вітрів.

Ілонка нагнулася над стебельцем кульбаби, намагаючись розгадати секрет її пухнастої зачіски.

— Яка краса! Мені б таку зачіску!

Євген промовчав. Спостерігав, як тендітно гладить вона пальцем білосніжний пух кульбабиної головки.

— Мені б таку зачіску, — повторила і випросталася.

Небавом вийшли до озера. Заціловане багрянцями сонця, воно лежало серед лісу мерехтливе і тихе, наче налите ртуттю. Крислаті дуби обступили його, відбиваючись у чистому дзеркалі води. Легенький туман пульсував з неї і ажурним покривалом заволікав прибережні кущі і трави. На тому боці, під лісом, паслися їхні коні. Ілонка зупинилася, милуючись казковою ідилією. Потім роззулася і, балансуючи руками, пішла по вузенькій кладці, що висла над водою майже до середини озера. На кінці зупинилася і голосно гукнула: