Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 77

— Так, людині боляче, що вона і в майбутньому не бачить пристрасті, до якої прагне, — почав Козир. — Але я не вірю людям, які щось роблять лише в ім’я майбутнього. Запитати їх, що ж воно являє собою? Яким бачать вони його?.. Чи уявляють хоч якісь умовні контури?.. Впевнений, однозначної відповіді не одержите. Все це — фантазування, блеф… Люди, які в ім’я майбутнього не живуть сучасним, обкрадають себе й інших, бо сама справа, якою вони займаються, їх не цікавить. Для них важливий кінцевий результат, який ховається за горами часу, десь там у примарному, ілюзорному прийдешньому, якого вони не бачать, бо побачити його й відчути поки що не дано нікому. Аж он ген як далеко мета їхніх діянь! А тим часом сучасне минає, мета залишається нездійсненою. А нащадки нерідко відкидають її. Є й інша категорія “мрійників”. Ці в ім’я майбутнього не обкрадають себе у сучасному, вони наштовхують на це інших, запаливши їх абсурдною ідеєю, яка мусить здійснитися колись у майбутньому. Як у філософа: несучасні ні в якому часі, вони мріють про ніякий час, не потрібні ні в якому місці, вони мріють про ніяке місце, без племені і роду, вони мріють про рід безрідних, без індивідуального обличчя, вони живуть мрією про універсальну безликість. Таким людям від, здавалося б, безневинної фантазії про якесь світле майбутнє нічого не варто перейти до фанатичної віри в нього, а основне запалити цією вірою інших — виконавців. Це вже страшно, бо фанатизм призводить до реальної зневаги існуючого, прямої наруги над ним: такі люди не зупиняться ні перед чим. Історія знає чимало прикладів, коли люди спочатку несміливо, з підозрою прислухаються до бравурних маршів фанатиків, що закликають в ілюзорний рай безликого майбутнього. Згодом піддаються гіпнотичному впливові цієї жахливої музики, не розуміючи, що вона звучить тільки для того, щоб заглушити стогін і ридання тих, на чиїх муках і крові вимощується дорога в той божевільний і безсердечний “рай”. Ми знаємо, до яких сумних наслідків привели людство бравурні марші гітлерівського фашизму, котрі теж звучали як провісники “щасливого” майбутнього для свого народу, вигаданого паралітичними мізочками бездушних фантазерів-головорізів, що не ігнорували ніякими засобами для досягнення своєї маніякальної мети.

Отже, в будь-якому випадку бачити наслідок, а не саму справу — величезна помилка. Так можна дійти до того, що і смерть може стати метою нашого життя. Адже вона теж — наслідок і теж — у майбутньому…

У прийдешнє треба вірити — це наше благородне і невід’ємне право, але, вірячи в нього, ми мусимо любити сучасне, бо ця любов наповнює нас гарними діяннями. І будьте певні, все те чудове, що вдалося зробити нам, люди майбутнього сприймуть як своє рідне, кревне… Все це я зрозумів, побувавши серед людей далекого прийдешнього, які на багато наших, здавалося б, з погляду сучасності, незаперечних звершень дивляться як на дитячі іграшки, та вони просто забули все те, як таке, що не варте уваги. І водночас багато того, що для нас здавалося одноденною буденщиною, вони взяли собі як належне, без чого і їхнє життя було б якоюсь мірою ущербленим. Отож треба робити те, що потрібно нам тепер, у сучасному, в даний момент. Але робити з великою відповідальністю перед сучасним. Та годі про це… Про майбутнє поговоримо іншим разом…