Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 79

В офіцинах Есмеральди Іполитівни не світилося. Господарі, мабуть, вже спали. Зате вікна другої половини будинку були освітлені, звідти чулися голоси, мабуть, бабуся ощасливила ще когось, надавши тимчасовий притулок. Станіслав з Ніною піднялися по рипучих східцях на рундучок своєї квартири, Ніна відчинила двері, увімкнула світло. В кімнаті стояла задуха, і Станіслав відчинив вікно. Крізь нього хлюпнула нічна прохолода, настояна на духмяних пахощах матіоли. Здалеку долинав монотонний гамір моря.

Натомлені неспокійним днем, обоє важко попадали в фотелі, почуваючи якусь незрозумілу ніяковість, ніби чимось завинили один перед одним. Напружену мовчанку порушила Ніна. Намагаючись встановити так потрібну в цій ситуації невимушеність стосунків, вона запитала награно-фамільярним тоном.

— Що будемо робити, чоловіче?..

Станіслав байдуже стенув плечима, увімкнув телевізор.

— Будемо дивитися телепрограми, — відповів сухо, аби не мовчати.

— А він зовсім нормальний, правда, Славку? Я сподівалася на інше.

— Ти про кого? А, про Олеся Архиповича?.. — либонь, його думки були зайняті чимось іншим. — Так. Цілком пристойний чолов’яга. Розумний, вдумливий, мислячий…

— Серйозний… — вона підійшла до Станіслава, поклала руки на його плечі. Прагнучи здолати ніяковість, що не хотіла полишати обох, сказала тихо: — Усміхнися, Славку. Чому ти такий похмурий? Не бери дурного в голову. Дивися на життя простіше… Різні трапляються ситуації… Наша не з гірших…

— А я хіба що? Де ти взяла, що я беру в голову дурне? — намагався надати своєму голосові розважливого тону.

— Мабуть, мені так здалося, — сказала, стримуючи сміх. Підійшла до канапи, поторгала за бильце. — Як вона тут розкладається? Допоможи, Славчику. Я страшенно стомилася.

Станіслав розклав канапу, і Ніна швидко постелилася. Взяла рушника, мило, скинула блузку, підійшла до Станіслава (він знову сидів у фотелі, втупившись поглядом в екран телевізора), торкнулася його щоки.

— Годі тобі сумувати. Ходімо вмиватися. Там на подвір’ї під деревом умивальник. Сама я боюсь…

— Чого це? — здивувався щиро. — Ти не така…

— Боюся, щоб мене хтось не вкрав. Що ти тоді будеш робити без мене?

Станіслав випростався, пильно подивився в її вологі блискучі очі, зняв з плечей рушника. Якийсь час так і стояли, вивчаючи одне одного поглядами, не знаючи, що робити. Потім Ніна прихилила до його грудей голову, прошепотіла ледь чутно:

— Поцілуй мене, Славчику. — І коли він несміливо вдовольнив її прохання, не то жартома, не то серйозно додала: — Не забувай: у нас медовий тиждень.

— Ходімо вже! — Він знову прикрив рушником її голі плечі, обняв за талію, повів на подвір’я.

Боячись розбудити господарів, тихо зойкали під холодними струменями води, плескалися, аж поки не спорожнів умивальник.

— Витри мені спину, Славку, — по-домашньому розчулено попросила Ніна.

Він розтирав спину, плечі, руки, відчуваючи, як його пальцям передається дрібне нервове тремтіння її тіла.

— Змерзла?

— Брр… Як холодно, — у неї цокотіли зуби. — Все… Досить… А тепер іди. Я зараз… помию тільки ноги… — знову закуталася у вологий рушник, сіла на лавочку. — Іди, Славку.