Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 75

— Он воно що! — не витримала Ніна.

— Саме так.

— А ви, отже, вибрали фізичну культуру? — запитав Станіслав.

— Не зовсім… Нападати й захищатися не люблю. Я вибрав інше. Я зрозумів: треба любити людину. Не якусь абстрактну, не весь загал, не все людство одразу, а окрему, конкретну людину, ту, що ось зараз поруч, з якою маєш справу в даний момент. А полюбивши, робити все для того, щоб вона стала кращою. Праця з дітьми дає змогу реалізувати ці прагнення. Що далі я живу, то більше пізнаю світ і глибше переконуюся, що ми живемо нібито двічі. Перший раз — це дитинство. І вдруге — спогади про нього. Але дивна річ пам’ять. Вона діє вибірково. Нам запам’ятовується не все. Найбільше запам’ятовується те, що сприймалося емоційно. Отож мої уроки фізичної культури — то своєрідні спектаклі, де діти самі дійові особи і виконавці. Хочеться, щоб ці уроки залишилися в їхній пам’яті на все життя і час від часу спливали світлими спогадами… Але щось я розговорився, а ви сидите і нічим не пригощаєтеся. Не годиться так. Беріть, Ніно, фрукти, — підсунув вазу з апельсинами. — Беріть, Славо…

Ніна випила шампанського, Станіслав узяв апельсина.

— Тобто ви переконані, що виховувати…

— Ні в чому я не переконаний, — перебив Станіслава, не дослухавши, що той хотів запитати. — І забудьте, будь ласка, слово “виховувати”. Принаймні не вживайте його при мені. Я нікого не виховую. Це не мій принцип: “Роби те, а того робити не можна. Стань так, візьми те, а того не чіпай…” Кожна людина виховує сама себе. Інакше у одного й того ж учителя всі учні були б на один копил, чого, на щастя, в житті не буває. Отож кожна людина виховує сама себе, якщо в неї є розум. Дурня ж не виховає ніхто. Я не виховую. Я хочу, щоб вони, діти, просто жили. Жили тепер, сьогодні, в даний момент. Жили не в ім’я якогось абстрактного майбутнього, якого, до речі, ніхто не бачить, а жили сучасним. І щоб жити їм було цікаво. Ми часто думаємо, що мета дитини — повноліття, тому що це її майбутнє, насправді ж мета кожної дитини скорше гратися, насолоджуватися, бути дитиною. Тож не позбавляймо її цієї радості, продовжмо її. І це запам’ятається їй на все життя. Тільки радість висвітлює душі, а світла душа завжди прагне до благородства, лицарства, розуміння честі, совісті, зрештою, до розуміння прекрасного. А людина, для якої прекрасне стало внутрішньою потребою, невід’ємною часточкою її єства, не може бути ні підступною, ні негідною… Ось кажу я ці високі слова, а на пам’ять спливла притча, вичитана в якомусь старовинному романі. Послухайте, якщо вам цікаво.

— Розповідайте, розповідайте, — заохочувала Ніна. — Дуже цікаво…