Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 76

— Один розумник, закінчивши університет, зайнявся на дозвіллі (був синком багатія, і байдики обридло бити) вивченням історії мистецтв. Іноді читав лекції, бажаючи просвітити людей. Якось він виступав перед поважною інтелігентською аудиторією. Доповідь його була поверховою, невиразною, дилетантською. Він розповідав про різні типи мадонни в малярстві Нідерландів XV сторіччя. Після лекції до цього “естета” підійшов якийсь князь і попросив його повторити одну фразу з доповіді. Лектор, дещо здивований і стурбований проханням князя, поспішив відкрити рукопис і прочитав фразу, яка чомусь зацікавила того. Нічого в цій фразі не було особливого. Фраза як фраза. Але князю, мабуть, не сподобався той розв’язний, фривільний тон, яким автор взагалі говорив про Богоматір. Можливо, в цій фразі легкодумність була очевиднішою, ніж в інших частинах доповіді.

“Так, гаразд, — сказав князь, — холодно посміхаючись, — більше мені нічого й не треба”.

“Але зачекайте. Як же так, — обурився естет, — я хочу знати, в чім справа… Тобто навіщо це вам?”

“На те, щоб знати, хто ви такий”.

“Он як! Ну й що?..”

“Тепер я знаю. Ви — безсоромник і дурень”.

Зрозуміло, того ж вечора ображений шанувальник живопису викликав князя на дуель, а наступного дня князь укокошив його. От така історія… На перший погляд, здавалося б, дешевенька казочка, доведена до абсурду. А втім — ніякого абсурду в ній немає. Адже ідеал людської краси виношувався тисячоліттями, перш ніж втілився в образі мадонни. І оскверняти його не можна, навіть якщо ти великий естет. Це розумів князь, бо той ідеал прекрасного жив у ньому, був часточкою його єства, чого не сказати про нашого естета.

І вчинок князя благородний. Він заступився за красу, заступився за Жінку. Заступився по-лицарськи…

Олесь Архипович замовк. Розлив по келихах шампанське.

— Давайте вип’ємо за благородних лицарів, — запропонувала Ніна.

— Давайте, — підтримав її Олесь Архипович.

— Цікаво, а як прокоментує цей вчинок філософ? — звернувся до Ніни Станіслав. — Про що, Офелійко, думає людина, яка зважилася на такий благородний, але нерозважливий вчинок? Адже князь теж міг поплатитися життям…

— Мабуть, про те, що, окрім благородства, їй не потрібно більше нічого. — Вона підняла келих і виголосила тост: — Будьте лицарями! Особливо, коли це стосується жінки!

— За такий тост гріх не випити, — сказав Козир. — За наших прекрасних жінок!

— За удачу! — сказав Станіслав.

— Ви давно одружені? — запитав Козир, ніби про те, що Станіслав і Ніна подружжя для нього само собою зрозуміло.

— У нас весільна мандрівка, — перехопила ініціативу Ніна, остерігаючись, аби Станіслав не бовкнув щось не так.

— Он воно що! В такому разі бажаю вам великого щастя і довгих, довгих років… Можна тільки позаздрити вам. У вас усе попереду, в майбутньому.

— Майбутнє… — Станіслав хапався за ниточку, що її так несподівано подав йому співрозмовник. — Ось ви, Олесю Архиповичу, побували в майбутньому. Яке воно? Що в нього перейшло від нас?

— От, от… — підтримала Ніна. — Адже часто ми виправдовуємо свої нехай і не зовсім зрозумілі та доречні діяння тим, що це, мовляв, потрібно для майбутнього. Прикладів можна навести безліч. Нерідко все це дається нам ціною величезних зусиль, невдач, а то й жертв. Але ж може виявитися, що всі наші зусилля, всі наші жертви марні. То чи варто жити і працювати в ім’я цього? В ім’я якихось абстрактних ідей, які мають здійснитися колись, а виявляється, що майбутньому вони непотрібні?