Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 56

Тож що накажете робити мені, мої дорогі нащадки? Яку справу доручите, добродії сучасники? Може, сидіти та тішитися спогадами і в такий спосіб марнувати дні? Мовчите? Не знаєте відповіді?

З такими думками приблизно опівночі я заснув. Цілу ніч мені снилися батьки, снився університет, і лекції, і Олександр Іванович, солідний, поважний, сивий, з примруженими очима (у них завжди жила підозра), він ходив по аудиторії, щось читав, розповідав — незрозуміле, туманне, густо розбавляв свою промову цитатами та давно відомими дотепами і, мабуть, був вдоволений сам собою, аякже, он ба який він дотепник та розумник, а ми з Танею сиділи за першим столом і обмінювалися записками. Ми писали їх просто у зошитах для конспектів, а Олександр Іванович спідлоба, поза окулярами, заглядав у них і був задоволений з того, що ми так ретельно конспектуємо його нудотну, як меляса, проповідь.

А потім мені снився сад. Цвіли яблуні, гули бджоли, і озеро гойдало на тугих раменах хвиль байдарки, і ми з Танею пливли по ньому. Вода — чиста і тиха, як і сама Таня. А коли я пильніше придивився до дівчини, розпізнав, що то не Таня, а струнка темноволоса Ілопка. А та інша, білявка, стоїть на березі і, розмахуючи руками, щось смішне гукає нам. І хоч до нас не долітають її слова, ми з Ілонкою сміємося. Потім байдарка перевертається, ми летимо у воду, і ось уже мокрі, мов курчата, сидимо біля вогнища, а роботи-рибалки сушать нашу одіж…

Проснувся я рано. Мої думки були все ще у далекому минулому. Я почував себе новонародженим, хоч і зберігав у пам’яті спогади про колишнє життя. Мені хотілося пити. Я пішов на кухню, відкрутив кран. На руки потекла біла рідина. Від несподіванки я злякано висмикнув їх з-під струменя.

— Тік!

— Слухаю вас, добродію!

— Що це? — запитав я, простягаючи руку.

— Молоко, — спокійно відказав робот.

— Молоко?..

— Так, добродію, молоко. А чому це вас дивує? Ви відкрили кран молокопроводу.

Тільки тепер на білій пластмасовій ручці крана я побачив блакитний напис: “Молоко”.

— Як правило, перед сном люди випивають чашку молока. Я, як і всі роботи, молока не п’ю зовсім, — сказав Тік.

Я був здивований: молоко подавалося по трубах так само, як і вода. Я напився води і повернувся в кімнату. Незабаром у двері тихо постукали.

— Прошу…

До кімнати зайшли Вілена й Ілонка. За їхніми плечима маячило закам’яніле обличчя Тіка.

— Доброго ранку, Євгене! Як самопочуття? — запитала Ілонка.

— Дякую, нормально.

Дівчата були веселі, балакучі, мабуть, сонячний настрій ранку передався їм, вдихнув щось грайливе, дитяче. Легенькі, наче зіткані з білої павутини, сукні контрастували з чорним зім’ятим костюмом робота, що улесливо крутився біля них.

— Прошу сідати. Запобігливий Тік приніс фотелі.

— Тік, ти вже нагодував господаря? — запитала Ілонка.

Дурникувате, завжди усміхнене обличчя робота враз стало пісним.

— Поки що ні. Він щойно проснувся, — тої ж миті робот вийшов на кухню. Ілонка пішла за ним, щоб дати розпорядження. Ми з Віленою залишилися удвох.