Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 58

— Що, впізнаєте? — вивела мене з оціпеніння Ілонка.

— Так. Наш оперний театр.

— Пам’ятка архітектури дев’ятнадцятого сторіччя. Тепер тут музей історії музики, — спокійно пояснила вона.

— Все, що старіє, перетворюється в музеї або в музейну рідкість, — сказав я.

Ілонка, либонь, зрозуміла мій натяк, похопилася:

— Не треба так, Євгене. Не треба.

— Зрозумійте мене. Я часто ходив сюди зі своїми друзями. А тепер стоїть ось він, наш осиротілий оперний, і немає більше у мене друзів, і не повернеться те життя, для якого я народився.

— Я все розумію. Але ж у вас тепер є нові друзі, нове життя, — вона взяла мене під руку, наче давнього знайомого, й лагідно заглянула в очі. — Правда ж, Вілено?

Білена змовчала. Йшла замислена, мовчазна, весь час відставала або поспішала, залишаючи нас удвох.

Я усміхнувся. Мабуть, вперше з того часу, що минув після мого пробудження. Мій настрій мінявся. Мені було приємно йти вулицями казкового міста з цією кокетливо-незрозумілою дівчиною, йти поруч неї, відчувати її тугу, налиту здоров’ям руку, дихати з нею одним повітрям, бути її сучасником і водночас усвідомлювати, що йду я тими ж стежками, де колись давно-давно поруч мене йшла інша дівчина, так схожа на цю.

Припікало сонце. Тремтячи на вітрі, мліло на деревах листя. Ми наближалися до парку. Перед входом до нього зібралося багато людей. Стояли, очікували. Я звів голову і побачив, як над парком, майже з безхмарного неба, з однієї маленької хмаринки, що правильним чотирикутником повисла у ньому, срібно виблискуючи на сонці, засіявся рясний рівний дощ. Ми підійшли до натовпу.

— Штучний дощ, — пояснила Ілонка. — Почекаємо. Він швидко пройде.

— Що? — здивувався я. — Ви навчилися керувати погодою?

— Штучні дощі для нас не диво. Уже понад двісті років вони йдуть у потрібних людям місцях.

— Чудово! В нашу епоху про це тільки мріяли. Тим часом хмарка попливла орошувати інший

парк. Освіжене листя струшувало важкі сизуваті краплини. Ми зайшли у свіжовикупану сутінь дерев. Знову засяяло сонце і пасмами-рунами перекинуло до пагорба грайливу веселку. Ми піднялися на пагорб. Перед очима розгорнулася дивоглядна панорама. Внизу, омиваючи круті береги, звивистою блакитною стрічкою текла річка. Ажурні мости з’єднували її стрімкі береги. За нею, над зеленим роздоллям поля, йшов дощ. Його срібні коси, немов струни велетенської арфи, виблискували на сонці. А праворуч, ген там у далечині, в сонячному меві, ніби підводні човни, виринаючи з помаранчевого виру рослинності, склом вітражів блищали будинки. Мені перехопило подих. Чогось подібного я ніколи не бачив.