Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 54

— Модель “Садівник”, — не забарився пояснити Тік.

“Боже! Куди я потрапив? Невже й справді мені доведеться жити з цими кібернетичними дурниками?” — тужливо подумав я і важко опустився у фотель.

МІСТО

Через кілька днів мене виписали з лікарні, і я оселився у красивому будиночку на околі лісопарку. Знайомлюся з новим життям, намагаюся надолужити пропущене за п’ятсот років, хоч, правда, поки що з книжок. Літератури в мене вистачає, крім неї — до послуг мікрокіноплівки з популярним викладом основних досягнень цивілізації. Мене регулярно відвідують Ілонка та Вілена. З ними я вже встиг подружитися. Почуваю себе добре, хвороби моєї як не було. Тепер я можу довго гуляти на повітрі, хоч ходити далеко лікарі поки що забороняють. Тік дуже уважний і чемний, але його чемність встигла надокучити мені достобіса. Він невідступно ходить за мною, і тому до мене закрадається підозра, що робот контролює кожен мій крок. Але, як я переконався пізніше, мої побоювання були несправедливі: Тік усього-на-всього ретельно виконував свої обов’язки. Якось увечері, аби трохи розважитися, я спробував погомоніти з ним. Підійшов до нього, коли він сидів з газетою в руках у фотелі, й запитав:

— Відпочиваємо, Тік?

Він блимнув очима і сказав:

— А що робити, коли ви не даєте ніяких завдань? Я усміхнувся.

— Скажи, де тут можна роздобути сигарет?

— Що? Ви хочете палити? — обурився він. — Та ви… ви просто… Адже людям палити не можна. Нікотин шкідливо впливає на здоров’я. Не розумію вас.

— Заспокойся, Тік! — намагаючись загасити образу, сказав я. — Жартів не розумієш, чи що?

— Гарні мені жарти, — він знову блимнув на мене і зайнявся газетою. — Отруїтися захотіли, — буркнув.

— А що ти читаєш?..

— Газету. Не бачите, чи що? — робот щодалі більше насторожувався.

Я взяв у нього газету і почав розглядати її.

— Це стара газета. Колись їх випускали спеціально для роботів, — поінформував він. — Ви нічого не знайдете в ній цікавого. До того ж — мова… Остання модель “Журналіст-4170” була зовсім погана.

Аби позбавитися зайвих нарікань, я повернув газету.

Він поклав її собі на коліна.

— Тік, — знову заговорив я. — Ви що, недобачаєте?

— З чого ви взяли? — обурився робот.

Я показав на окуляри, що недбало висіли на його переніссі:

— А це навіщо?

— Як навіщо?.. — Тік нервував. — Та з вами, бачу, сьогодні не все гаразд. Чи не захворіли часом?.. Може, лікаря викликати?

— Ні, ні. Не треба, — при згадці про лікаря мене починало лихоманити. — Я почуваю себе добре.

Про окуляри про всяк випадок я більше не згадував. Зрозумів: Тік одягає їх для форми або ж когось копіює. Можливо, свого творця. А щоб перевести розмову на інше, я сказав:

— Вибачте, Тік. Я заважаю вам. Просто у мене сьогодні поганий настрій. Надокучила самотність.

— Так чому ж ви мовчите? Треба було повідомити мене раніше. Зачекайте, я зараз. Але… кого добродій бажає бачити?

— Якщо можна, Ілонку або Вілену. У крайньому разі професора Роса.

Та й кого я міг покликати ще?.. Коло моїх знайомих було надто вузьким.

— Будь ласка, Тік, подумайте, — попросив я і пішов до своєї світлиці.