Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 55

За кілька хвилин робот постукав у двері.

— Зайдіть.

— Ілонка і Вілена прийдуть уранці, — відрапортував він. — Сьогодні у них справи.

— Дякую.

Я залишився на самоті зі своїми невтішними думками. Ліг на канапу, але спати не хотілося. Моє сумління мучила одна проблема: що я робитиму у цьому не зовсім зрозумілому мені світі? Подумки я знов і знов повертався до далеких днів моєї юності. Вони живими картинами поставали в моїй уяві.

…Ось я бачу свого, тоді ще молодого, батька. Він приходить із праці, бере мене малого на руки, і ми довго сидимо на вузенькій, побитій шашелем та потрісканій від негоди лавочці під яблунею. Кругом гупають стиглі яблука; батько починає щось розповідати, а я, боячись проґавити бодай одненьке слово, уважно слухаю. Мати, як завжди, порається біля печі. Вона готує вечерю. А потім наша сім’я сідає вечеряти, тут же, під яблунею, просто неба, під зорями, і ще довго, аж поки не підкрадеться сон, я слухаю заклопотано-ніжний голос матері і бадьорий, гучний — батьків, а опісля, коли я засну, мати кладе мене в ліжко, і в мої дитячі сновидіння осипаються з неба достиглі зернятка зірок і гупають яблука, пропахлі гіркими пахощами полину та польових чебреців.

Коли все те було? Невже й справді з того часу минуло п’ятсот років і немає вже на цьому світі ні батька, ні матері, і яблуні теж давно повсихали, і навіть багато зірок погасло на небі, а серед них і моя, та, під котрою колись народився. А може, моя ще горить і світитиме мені довго-довго, варто тільки відшукати її. Але як знайти її, свою заповітну зірку, серед отої зоряної рясноти?

Невже моє життя промайнуло як сон, кануло кудись у небуття разом із шкільними та університетськими друзями, разом з Танею, яку колись так безтямно кохав, разом з отими тихими вечорами, що пахнуть стиглими яблуками і сиплються срібними зорями? Скінчилося. Жити тепер тобі вже під іншим небом, з іншими, незнайомими людьми, а в спадщину від минулого залишаються хіба що солодкі спогади.

Одна з тих дівчат, що зустріли твоє пробудження, чимось нагадує Таню, твою далеку Таню, яку ти більше ніколи не побачиш. А може, то і є Таня? Може, то вона відродилася в іншому, ще прекраснішому образі? Адже краса не зникає ніколи, вона вічна, вона успадковується, передається з покоління в покоління, відшліфовується і квітне ще чудовіше, ще буйніше.

А ім’я! Яке ніжне, красиве і просте ім’я! Ілона… Ілонка. Його можна повторити тисячу разів у різних найпестливіших варіантах, — але навіщо? Що їй до тебе, далекого прибульця. Для неї ти не хто інший, як грубий старомодний дідуган п’ятсотрічної давності. І нічого дивного в цьому немає. Все правильно. Хіба зрозуміє вона тебе, вона, що народилася й живе у цьому дивному суспільстві, серед роботів і механізмів. А може, ти помиляєшся. Можливо, крім автоматів, у них є щось інше, своє, досконале, про що ти не можеш і помислити?

Ех Ілонко, Ілонко!.. Чим нагадуєш ти Таню? Нагадуєш? Але ні! Таня була іншою. Ось прийдеш ти завтра, і нам ні про що буде говорити, бо у нас різні погляди на життя і немає спільних знайомих, ні друзів, ні приятелів, ні навіть надокучливого шефа із своєю рудою пройдою. Немає нікого.