Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 57

— Чи подобається вам Тік? — запитала вона.

— Приємний чоловік, — усміхнувся я. — Ми з ним навіть подружитися встигли. Але спершу я наразився на неприємності. Чому ж ви не попередили мене?

Вілена засміялася.

— Наскільки я пам’ятаю, ви не хотіли цього самі.

До кімнати повернулася Ілонка.

— Ви про що? — втрутилася в розмову.

— Про робота.

— Про робота? Що, можливо, якісь неполадки з Тіком?

— Ні, все гаразд, — заспокоїв я. — Просто ви забули, що п’ятсот років тому…

— Ой, нам навіть у голову не прийшло. Хоч, правду сказати, послугами роботів ми теж уже давно не користуємося у сфері домашнього обслуговування.

— Чому?

— Просто — це неетично. Їх успішно замінили комплексні автоматичні лінії. До речі, вони теж до ваших послуг.

— Звідки ж тоді Тік? — здивувався я.

— Анахронізм. Декілька роботів ми виписали з музею. Спеціально для вас. Намагалися створити вам обстановку дещо подібну до часів, з яких ви прийшли. Адже, здається, вже тоді роботи входили в побут?

— Так. Але то були не людиноподібні роботи.

— Вибачте. Прорахувалися. Але їх можна забрати, якщо ви того захочете.

— Ні. Поки що не треба, — байдуже одказав я.

Тік подав сніданок. Ми нашвидкуруч поїли, вийшли на вулицю і поїхали оглядати місто.

Був теплий погідний ранок. Вулиці наповнювалися людьми. Місто приємно вразило мене. Я впізнавав і не впізнавав його. Знайомий ландшафт декорувався зовсім новою обстановкою. Багато квітів, дерев, парків. Тротуари-ескалатори та аеромобілі на повітряних подушках могли швидко доставити пасажирів у будь-який район міста, хоч більшість людей ходили пішки. Маленькі світлі котеджі губилися серед буйнолистої зелені. Вони були прямою протилежністю будинкам, що споруджували люди моєї епохи. Приземкуваті, невисокі (куди й подівся потяг до неба, тепер його наблизили до землі, поселили у блакитну прозорість стін, вітражів, дахів) вони навівали щось ідилічне, спокійне, врівноважене. “Архітектура — вияв душі народу”, — згадалися чиїсь слова, і я подумав про духовний світ людей, що живуть у цих чудових будиночках-котеджах, обсаджених квітами, фруктовими деревами та декоративними кущами. Мене вражала не тільки своєрідна архітектура жител, а й особлива архітектоніка парків та скверів, що наближалася до природи, викреслювала все штучне, надумане, зайве. Вулиці — просторі, зелені, без нагромадження транспорту, гамору й диму. Скрізь панувала якась незаймана польова тиша і спокій. Дороги, вимощені мармуровими плитами, ніби виростали із зелених піль, бігли врізнобіч, ховалися під землею, знову виринали на поверхню, перепліталися, схрещувалися, висли у повітрі ажурними арками або змійками обплутували високі пагорби, на яких гніздилися найкращі парки а чи найвеличніші споруди.

З аеромобіля ми зійшли в центрі. Далі мої супутниці запропонували йти пішки. Через просторий майдан та невеличкий скверик ми вийшли на широку зелену вулицю. Вона здалася мені знайомою, я ніби колись тут був, хоч будинки стояли на ній не ті, до яких я звик, і тільки один з них вирізнявся своєю старовинною, але привабливою архітектурою, в якій я упізнав свою молодість, своє перше життя. Нараз мене охопили такі почуття, ніби я потрапив додому, повернувся з далекої мандрівки у своє сторіччя, і мені уявилося, що зараз ось ці масивні двері розчиняться і звідти вийде хтось із моїх знайомих, можливо, навіть Таня. Я метнуся їй назустріч, забуду все: дівчат, що стоять поруч, і свою подорож через віки, і оці фешенебельні будівлі, що, мов сторожа, обступили храм моєї юності. Я зупинився, приголомшений напливом почуттів. На очі навернулися сльози.