Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 53
Анатолий Кириллович Григоренко
— Що за диво?! — несамохіть вигукнув я, не відриваючи погляду від неба.
Дівчата голосно розсміялися. Ілонка підступила ближче, торкнулася мого плеча. Я здивовано подивився на неї.
— Привілеї віку, — мовила, гамуючи сміх. — Левітатор.
— Що?
— Левітатор. Апарат, що долає гравітаційне поле. Користуючись ним, можна вільно плавати у повітрі, наче у воді.
Тим часом людина безгучно пролетіла над просікою і зникла за гострими верховіттями дерев.
Ми рушили далі. Ліс закінчився. Він перейшов у мальовничий парк. Повітря стояло непорушне, але свіже, хоч відчувалася близькість міста. Перетнувши невелику галявину, ми вийшли до чепурного будиночка і зупинилися на широкій алеї перед розкішною, старанно обробленою клумбою. Вілена вказала рукою на будиночок:
— Тут ви будете жити. Зрештою, якщо вам уже набридло лікарняне ліжко, можете залишитися, ознайомитися з обстановкою, призвичаїтися до нових умов.
Я охоче погодився.
— До речі, що буде потрібно, звертайтеся до Тіка. Він в усьому поінструктований. Ми зараз познайомимо вас із ним.
— Дякую. Якщо можна, я спробую зробити це сам.
— А чому ж не можна, — похопилася Ілонка. — Воля ваша. Почувайте себе як удома. Ми нічого не будемо вам нав’язувати.
— Отже, до завтра, — не втримався я.
— Приємного відпочинку.
— На все добре.
Я попрощався з дівчатами і підійшов до будинку. Низенькими східцями піднявся на ґанок. Подзвонив. На порозі з’явився симпатичний, низький, ще не старий, але вже трохи згорблений чоловік. З-під маленької, оливкового кольору жокейської кепочки виглядали пасма русявого волосся. На сутулуватих плечах мішкувато висів чорний піджак. Бліде невиразне обличчя розпливалося в застиглій посмішці.
— Прошу, — він чемно вклонився і відчинив двері до передпокою.
Ми зайшли до просторої світлиці. Тут, як у палаті, де я проснувся, не було нічого зайвого. Книжкова шафа, фотель, письмовий стіл. І квіти. Дуже багато квітів. Замість вікон — у стіни вмонтовано прозорі широкі жалюзі, що відкривалися назовні. Я із задоволенням оглянув кімнату. Тим часом господар підсунув мені зручний, з високим вигином спинки фотель і запросив:
— Сідайте.
— Спасибі, — відповів я. — Ця кімната мені дуже подобається. І сад, і квіти. Ви її господар, чи не так?
— Відтепер тут будете мешкати ви.
— А як же ви?..
— За мене не турбуйтеся. Віднині я ваш помічник.
“Ого! — подумав я. — Навіщо мені помічник? Це щось нове”. Наголос сказав:
— Що ж, будьмо знайомі. Євген Терен, — і подав руку для привітання.
Чоловік ніяково мовчав. Він, либонь, не розумів мого жесту. Стояв, переступаючи з ноги на ногу. Нарешті озвався:
— Мене звати Тік. Модель 4189. Домашній помічник.
Я зрозумів: переді мною робот. У наш час про таких писали у фантастичних романах. Але то були витвори фантазії письменників, і на сторінках книжок із ними зустрічатися набагато приємніше, ніж ось так, насправді. Подумки я зважив, що зовсім не підготовлений до спілкування з ними.
Я пройшовся по кімнаті і крізь прозору стіну виглянув у сад. Там кілька чоловіків, одягнених у зелену уніформу, підстригали кущі. Тік тупцювався за моєю спиною.