Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 49

— Ага… злякався! — переможно кивав Пат.

Старшина Гмирі, що розкарячився над отвором, вправно закинув у дірку петлю. Звір загарчав.

— Попався, — вишкіряв зуби задоволений старшина Гмирі, що впирався ногами. — Ох і здоровенний.

— Хлопці, допоможіть старшині втримати звіра, — наказав Скіл.

Декілька вояків ухопилися за вірьовку. Виразною мімікою давали взнаки: звір дуже сильний. Скіл криком кричав:

— Тримайте його. Зараз виведемо… Хто там шукав вхід у підземелля? Знайшли його? Я вас питаю…

— Обдивилися всі кутки й закутки. Немає, сотнику, з підвалу спуску, — хтось із темряви виправдовувався.

До сотника звернувся переляканий Мук.

— О, Вранішнє сонце…

— Швидше, — скипів Скіл.

— О, Вранішнє сонце, — не зважав на попередження Мук. (Скіл скривився, немов у нього заболів кутній зуб.) — Лабіринт, у якому загубилися воїни мого загону та мої брати, можливо, веде до лігва цього звіра.

— Тобто є ходом до звірюки, — дійшло навіть до тупого Пата.

— Можливо, веде, — повторив луною Скіл.

І тут же вибухнув гнівом:

— Чого стоїте? Підкажіть, що робити з монстром? Як увійти в його лігво?

Але всі мовчали, ховаючи очі від розлютованого воєначальника. У цій боязкій тиші почулося дитяче белькотіння. Очі всіх повернулися до німого хлопчика. Той пальчиком показував на грубу металеву палицю з гаком на кінці. Далі пальчик переводив на отвір у підлозі.

— Тобто стромляти його туди? — дійшло до тупого Пата.

Лулі потакнув кучерявою голівкою.

Гмирі сам, без команди Скіла, вихопив гак з рук Кувікала. Штурхав ним в отвір. Звідти чулося дзенькання металу.

— Кришка чи загорожа дзвенить? — наставив вухо сотник Скіл. — Ач, як розумно придумали. Це, щоб звір не вибіг.

Скіл схилився над отвором, повчав:

— Гмирі, підчепи затулу гаком. Хлопці тобі допоможуть. Разом її відтягнете.

Вояки дружно налягли на металеву палицю. Щось там, внизу, важенне звалилося й бухнуло. Звір заскавчав. Кувікало метнувся в темний куток. Скіл левом ревів:

— Підкотіть клубок. Коли звір побіжить, то вірьовку за собою потягне. Так, так, до дірки котіть.

Скіл випростався. Обвів усіх червоними очима.

— Гей, Муку.

Наперед вибіг начальник загону розвідників. Скіл до нього:

— Чого вилупився? Веди нас туди, до печери.

— Густішають сутінки. Доки доїдемо — стемніє. Я не втраплю до печери, — мало не плакав Мук.

Сотник сплюнув.

— Що ж… У такому разі малий нас поведе. Хороший, розумний хлопчик.

Скіл по-батьківськи гладив кучеряву голівку дитини. Скрадливим голосом запитував:

— Приведеш нас до підземних печер? Звичайно, приведе…

Лулі у відповідь підшморгнув.

Очамрілі від смороду скіфи кинулися до скрипучих сходів. Людська хвиля відкинула Мишка назад. Він заздрісним оком проводжав Лулю, якого обережно ніс старшина Гмирі.

Глава п’ята

Напівдикий степняк-сауран

Мишко пританцьовував коло Мадієвого саурана.

— Будь ласка, візьми мене з собою.

— Не годиться паничу з собою ще когось возити, — задер носа шаман.

Він рішуче смикнув повід. Але Мишко тієї же миті схопив Мадія за руку. Затримав коня, не дав йому зрушити з місця.

— Мій татко — довірена особа царя царів, — голосно і твердо нагадав хлопчисько забудькуватому шаману.