Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 21

Мишко вдався до дипломатичного ходу.

— Я давно не був у Каркіді. Скажи, Еліссо, до Ольвії звідси далеко?

— Ні, не далеко, — заспокоїлася дівчинка. — Лулі там був. Розказував: коли поверталися, то Борей дув у їхні вітрила. Тому вони швидко приплили назад.

Елісса пильно подивилася на Мишка. Несподівано спитала:

— Михайле, ти хочеш знати, як називають ця землю?

Хлопчик щось невиразне відповів.

— Я чула різні назви, — сказала дівчинка і запнулася.

— Які? — нетерпляче запитав Мишко і теж запнувся, бо злякався, що запитанням себе видав.

Елісса безтурботно відповіла:

— Одні називають цю землю Скелястим півостровом, інші Таврикою. А я хочу додому, в Арадське царство.

Згадавши Арад, Елісса некрасиво згорбилася. Такою почовгала до брата.

Мишко повернувся до стрільниці. Він роздумував: «Таврикою, розповідав татко, називали колись Кримський півострів. Якщо Каркіда на Кримському півострові, то до Ольвії, коли добиратися морем, дійсно, не далеко».

Тим часом Лулі побачив удалині щось незвичайне. Хлопчик енергійно розмахував руками і неспокійно гудів. Мишко прогнав задуму.

Чорна ватага. Вогненний дощ. Діти ховаються у закапелках фортечної башти

Тварини, що ліниво бродили городами і полями, стали неспокійними. Табун диких коней перший зірвався і поскакав у відкритий степ. Кози і вівці збилися до купи і з меканням та плачем побігли за ними. А корови залишалися. Великі сірі тварини пряли вухами, сторожко вбираючи звуки.

На тлі сріблястого горизонту окреслилася ватага вершників. Вона скакала на прудконогих коненятах, наставивши списи. Дико вигукувала: «А-ту!», «І-аа-а!», «А-аа-а!».

У Мишка від хвилювання перехопило судомами горло. Адже такі гуки творять кочівники. Він кинувся до близнят. Радісно тараторив::

— Скіфи! Це вони! Елісско, там скіфи! Я їх на відстані впізнав!

Фінікійці дивилися на нього холодно, як на чужого. Але Мишко не зважав на їхній неприязний настрій.

— Спускаймося з башти! Біжімо назустріч скіфам! Це наші! — кричав збуджений Мишко.

Елісса нервово обсмикувала сукенку, а Лулі стовбурчив брівки. Проте Мишка ні рухи близнят, ні їхній негативний настрій не зупинили. Бажання зустрітися зі скіфами, обняти їх розпирало його з середини. Якщо він того не вчинить, то лусне від напруження. Він задиристо попередив фінікійців:

— Не хочете? Тоді я сам, без вас, до скіфів побіжу. Залишайтеся. Вам однаково — ви тут живете, а мені сьогодні треба повернуся додому, в Криве Озеро. Я повинен засвітла багато чого встигнути.

Він побіг до сходового маршу. Але не добіг — Елісса перехопила. Дівчинка ціпко тримала його за футболку і вмовляла, як малюка:

— Скіфи вб’ють тебе. Мишо, не ходи до тих дикунів.

Мишко відчайдушно пручався.

— Та пусти мене! — кричав. — Набридла!

— Ні, не пущу. Вислухай мене. Коли Ламія спустила на місто білу хмару, греки страшенно панікували. Я чула такі голоси: «О, горе нам! Хтось із містян прогнівав Ламію. Ламія знищить усіх нас. Хто залишиться в живих, того скіфи однаково через вогненний дощ відправлять у небесні й підземні палати». Мишуню, скіфи жорстокі. Вони тебе спалять.