Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 12

Лідія Гулько

З усіх прикрас Мишкові найбільше сподобалася сережка. Мимохіть торкнувся її. Дівчинка зразу же ворухнулась і застогнала. Мишко відскочив назад — і наступив на Жовтопузика. Дивно, що змій на нього не зашипів, а зібрав довге тіло у пружину і стрибнув на тапчан. Потім розтулив величезного рота, з якого вистрелив роздвоєний чорний язик. Торкнувся ним сухих вуст вертлявої дівчинки.

— Геть, полозе! Злазь! Кому кажу? Не чуєш? Огрію, знатимеш, — погрожував Мишко тварині.

Жовтопузик не злякався хлопчикових погроз, а вперто робив своє. Вуста вертлявої дівчинки від слини блистіли. Так само Жовтопузик вчинив із другою дівчинкою.

— Зараз я тобі покажу, де раки зимують. Ой, покажу, — обіцяв хлопчик.

Змій на погрози ніяк не реагував. Мишко вирішив діяти рішуче.

Неподалік ріс старезний дуб. Блискавка розчахнула його гілки, деякі з них торкалися землі. Хлопчик прожогом кинувся до дуба. Хотів виламати дебелу палицю і прогнати нахабного змія. Але дорогою сталася непередбачувана пригода. Мишко зачепився за глиняний черепок — і полетів уперед. Коли приземлився, то права нога вгрузла в яму, а лобом зачепив шорсткий стовбур.

Накульгуючи, з гулею на лобі, Мишко підповз до тапчана. Полоз і хвостом не крутнув. Дровинякою лежав між сестрами і вдавав, що спить. У Мишка не було сил його лаяти. Він перевернув горщика, що неподалік валявся. Сів на нього. Поперемінно тер гулі, що вискочили на коліні та лобі. Кривився від болю. Мимохіть помітив, що сукенки на грудях дітей ворушаться. Він забув про свій біль, нахилився до дітей.

Груди дітей часто піднімалися. Самі вони тихо стогнали. Хлопчик сполошився: «Близнята хворі. Їх треба рятувати». І тут він згадав про пігулки. Дві пігулки аспірину, які мама завбачливо йому передала.

Ліки, обгорнуті фольгою, навіть після купелю в морі, були сухі, не пошкоджені. Воду для пиття Мишко відразу побачив. Нею були наповнені дерев’яні цеберки та високі амфори, вмонтовані в триноги. Ще потрібно знайти посуд, у якому розтовкти пігулки.

На столах, розміщених під коморою, та складеної зі саману пічки валялися різних форм і ємкостей глиняні миски, горщики, жбани, глечики, амфори, обкурені казани. Але жодного ківшика чи кухля. У поле зору хлопчика потрапив черепок, через який він замало не врізав дуба. Налягаючи на здорову ногу, метнувся до черепка.

Полоз, що вдавав сплячого і лагідного, зметнув тупо рилу голову і шипів услід хлопчакові. Він озирнувся, миролюбно мовив:

— Виходить, ти тут харчуєшся. Що ж, поділишся своїм черепком. Зараз він потрібніший хворим.