Читать «Залізна шапка Арпоксая» онлайн - страница 11

Дерев’яний дах тераси підпирали світло-сірі колони, що нагадували обтесані бочки. На них відпочивали тварини з підібраними ногами. То, що бики, леви, барани, козли із чистого золота, Мишко навіть не сумнівався — рукотворні тварини так блистіли, що боляче на них дивитися.

Вхідні двері — важкі, бронзові — були відхилені. Немовбито запрошували: «Заходь, хлопчику, в палац. Всередині на тебе чекає багато несподіванок». Без вагання навшпиньках, він рушив до дверей. Раптом почув за собою підозріле шарудіння. Крутнувся — і скрикнув:

— Ой, це ти?!

Під колоною стояв на хвості полоз. Той самий, жовточеревий. Мишко вирішив полоза провчити. Вдавав із себе сердитого дядька. З безпечної відстані вичитував змія:

— Чому залишити мене самого? Га? Мовчиш? Знай, ти зараз відповідаєш за мене. Так, так, відповідаєш. Бо я не просився сюди, у мертве місто.

Жовточеревому не сподобався наступ хлопчака. У відповідь він зашипів.

Мишко мовчки лопотів пухнастими віями. Охота лаяти тварину його відпустила. І не тому, що змій дуже великий. Просто, коли ішов мертвим містом, то зрозумів: немає нічого гіршого на світі, ніж самотність. Самотній чоловік такий же вправний, як один палець. Хай Жовтопузик (він дав полозові таке ім’я) не людина, але він жива істота. До того ж тільки Жовтопузик здатний перенести його до батька. Отже, ліпше зі змієм приятелювати.

Доброзичливим тоном хлопчик перепитав:

— Ти щось сказав? Прикро, що я твоєї мови не знаю. Нам важко спілкуватися. О, я придумав тобі ім’я. Жовтопузик. Подобається? Правда, ти дуже великий для такої назви. У цьому місті в мене крім тебе нікого нема. Для мене ти і брат, і товариш.

Напруженим тілом змія пройшли схвальні хвилі. Він опустився на мармурову плиту і пішов. Так, так, пішов. Викидаючи вперед хвіст і підтягуючи передню половину тіла, змій рухався з підскоками. Мишко побіг за Жовтопузиком слідом.

Вони зійшли з мармурових плит тераси і попрямували навпростець до саду. Швидко минали дерева горіхів, яблунь, абрикосів, слив. У кучерявій зелені вишень і черешень рожевіли ягоди.

Мишко помітив у кінці саду господарські будівлі.

Жовті близнята

Хлопчик чимчикував за Жовтопузиком і дивився на світ значно веселіше. Ось змій зійшов із прямої лінії шляху і подався до старої грушки. Мишко з відстані примітив тапчан, застелений картатою тканиною. Далі примітив двійко дітей, що лежали горілиць. Коли підійшов ближче, то зрозумів, що діти міцно спали.

Мишко тихенько підкрався до соньків. Хотів злякати їх. Гавкнути, свиснути чи голосно заулюлюкати. Щось у позах і вигляді дітей його насторожило. Тому не гавкнув, не свиснув і не заулюлюкав.

Уважно і довго розглядав тих, що міцно спали. На те, що худі та з брудними ногами, не звертав уваги. Але відмітив, що їхня шкіра жовта і що вони близнята. Одне вбране в сукенку червоного кольору, друге — зеленого. «Ай, дівчата, плакси,» — незадоволено скривився. (Мишко у іграх надавав перевагу хлопцям.) Окрім кольору сукенок, різнилися дівчата зачісками і прикрасами. Першу прикрашало намисто, в якому скляні кульки чергувалися з черепашками каурі, та сотня заплетених дрібушок, що кумедно стирчали у всі боки. Ліва щічка першої була розцяцькована синіми рисочками. «Для чого дівчинка розмалювала себе?» — гадав Мишко. Відповіді він не знайшов. Перевів погляд на другу дівчинку. Кучеряве, кольору смоли, волосся кружкома обрізане. У одному вусі стирчала сережка у вигляді жирної річкової п’явки.