Читать «Загадка дивного кохання» онлайн - страница 96

на тих, хто приносить своєю працею їм великі прибутки.

Але це ще півбіди. Гірше тоді, коли син чи дочка зневажа-

ють матір, батька, які, мовляв, відстали від сьогодення, мало

обізнані з життям, яке треба вести по-іншому в нинішніх

умовах. І тоді, послухавши такі докори, здається, що вони

чимось провинилися перед своїми дорослими нащадками.

А ще буває й гірше: прояви злоби, гніву й ненависті, сло-

весні образи, які іноді вдаряють вразливіше, аніж удар пал-

кою по ногах чи по хребті.

Інколи злісний погляд такого злостивого нащадка

викликає у батька чи матері страх бути покараними за

нізащо.

Можна все спихати на спадковість чи байдуже став-

лення до виховання дітей у ранньому віці. У таких неприєм-

них випадках у батька чи матері появляються в очах насто-

яні сльози, а відтак з них ніби сиплються іскри, схожі на ті,

що яріють із розжареного вугілля в котлі, коли відкрити

чавунні дверцята.

Дивуються батьки, дід, баба, що в їхній сім’ї щось не те

діється, як в інших людей. А син дивиться на згорьовану

164

матір і в думках злиться, що вона навіть плакати інтелігентно

не навчилася, а скиглить, як голодний собака, дивлячись на

повний місяць або виє на чиюсь смерть чи вогонь. Тут варто

згадати слова письменника Григора Тютюнника, що «сер-

дяться слабкі душі, сильні – ненавидять або прощають».

Я давно запримітив, що людство почало на очах зміню-

ватися в гіршу сторону, ще скоріше, аніж змінюється клі-

мат на нашій планеті.

Бувають випадки, що близькі по крові діти, а тепер

дорослі люди готові одне одному горлянку перегризти за

якісь банальні речі чи поступки, які не сподобалися котро-

мусь із них. І вже де там до якоїсь спільноти, взаємовиручки,

поваги. А то ж рідна кров тече у їхніх жилах! І ніхто з них

навіть не здогадується, що наступні їхні покоління стануть

ще гіршими, аніж вони. А все через те, що не усвідомлюють,

що чинять негідні вчинки. А в природі так ведеться, що все

найгірше чомусь передається у спадок. Лише хтось, як писав

Василь Симоненко, що «він узяв у матері блакитну синь і

в очах своїх затаїв». Забувають і інші слова цього ж поета:

«Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні?» А не

якась жива істота, хижа тварина, що ігнорує і кусає тих, хто

навколо неї. Адже, як відомо, Всевишній створив людину

на свою подобу й кожна особистість варта поваги до себе і

до собі подібних. Нема в людському суспільстві того, що є в

дикому тваринному світі – постійна боротьба за виживання.

Яке було колись красиве гасло: «Людина людині – друг,

товариш і брат». На жаль, це був тільки влучний і гучний

лозунг, а насправді вже тоді, особливо, коли минуло багато

літ після Другої світової війни, люди стали менше допо-

магати і навіть співчувати ближнім у їхньому нещасті чи в

якійсь потребі. А в роки Другої світової війни безкорисливо

допомагали одне одному. Тут принагідно згадую своїх зем-

ляків, які так швидко відгукнулися на нашу сімейну біду.

Злодії, із недалекого села, однієї осінньої ночі 1943 року обі-

крали нас, залишивши мою маму і мене лише в натільній

білизні. Мій тато тоді був на фронті. Дізнались про це мої