Читать «Загадка дивного кохання» онлайн - страница 6

жити щодня.

Мати відчула, що в грудях наче обривається серце, і,

щоб дочка не помітила її хвилювання, мовила:

– Піду до хати і нап’юся води, я швидко…

Зайшла до кімнати і дала волю своїм емоціям – пла-

кала, поки вистачило сліз. Але швидко отямилась – і знову

біля дочки. Її гнітило ще й те, що не може працювати через

доччину хворобу. Лише два роки після закінчення медич-

ного училища працювала медичною сестрою в школі, а

після народження дочки і закінчення декретної відпустки

не могла навіть думати про колишню роботу, бо цілими

днями мусила бути поруч Лесі, яка потребувала особли-

вого догляду. Спочатку годі було змиритися з такою страш-

ною бідою, що випала на її і чоловікову долю, та що вдієш,

змирилась. Добре, що чоловік їй допомагав, підтримував

морально. Знала, що і йому нелегко дається такий вдава-

ний спокій, та старалась при ньому і дочці не проявляти

своїх негативних емоцій.

Леся після перегляду в Інтернеті своєї електронної

пошти трохи стомлювалася, а останнім часом батьки помі-

тили, що вона хоче щось особливе їм повісти чи спитати,

10

та чомусь не наважується, хоч вони часто вели з нею роз-

мови на різні житейські теми. Одне добре, що дочка майже

ніколи не скаржилась на здоров’я, хіба що після тривалого

перегляду Інтернету ставала сонливою, іноді вмить заси-

нала, а віднедавна наче завмирала, але такі стани тривали

недовго, і вона приходила до тями без стороннього втру-

чання.

Наступного дня після сніданку Леся усміхнулась і

мовила:

– Я познайомилась із хлопцем через Інтернет, і він зако-

хався в мене. Я запросила його до нас у гості.

– Хто він? Звідки? – дивується мати.

– Конкретно не знаю, але казав, що дорога до мене

неблизька і коли приїде, ще не відомо.

«То якийсь пустун, а може, й добродій, хоче дівчину

заспокоїти, щоб вона не думала про свою невтішну долю», –

міркувала мати, і сприйняла доччине повідомлення спо-

кійно.

– Він тебе бачив по скайпу чи ти показала йому свою

фотографію?

– Я багато разів розмовляла з ним. Хлопець такий кра-

сивий і приємний у розмові. Такого я ще ніколи не бачила

із тих, кого довелось мені зустрічати на вулиці нашого міста.

– Він знає, що ти дуже маленька, не можеш самостійно

ходити і хтось мусить тебе возити у візку?

– Так, ми про це говорили, і він казав, що для нього це

не перешкода, головне, що закохався в мене.

Мати хотіла щось їй заперечити, але стрималась, поду-

мавши, що їй вночі приснився приємний сон, і вона ділиться

своїми вигадками. Подібне щось бувало з нею і раніше, але

то були лише приємні сновидіння, а тепер говорила дочка

наче переказувала сюжет із десь прочитаної книжки чи

побаченого кінофільму.

– Ось мої ровесниці виходять заміж, інші водять наре-

чених, – продовжувала говорити дочка, – а хіба мені не

можна?

11

– Можна, але ти в такому стані, що тебе треба на руках

носити. Чи хтось здатний на таке, крім нас, батьків?

– Він казав, що здатний на все, лиш би я була згідна і мої

батьки.

– Ой, дитино, дитино, якби мені хотілося, щоб ти була

щасливою, хоч трохи могла ходити, а те, що ростом не вда-