Читать «Загадка дивного кохання» онлайн - страница 104

Камінь лежить при дорозі, для якого не існує метушні.

На нього сідають, копають ногами, штовхають убік, а він

залишається мертвотно спокійним: не плаче, не сміється,

не кохає і ненавидить нікого. Він вічний подорожній,

що прийшов із небуття і… прямує до нього. Цей камінь

можна розбити на друзки, розтерти на пісок і розвіяти над

водою. Він зникне, але залишиться спокій, бо в цьому –

істина спокою. Спокій – це розум, що змушує мудреця

благословити силу, це віра, заради якої блаженний під-

ставляє другу щоку, а святенник тікає від людей, це те, що

змушує дурня кидати камінь у пророка, який намагається

відкрити йому очі. Спокій – це Бог, що споглядає добро і

зло, війни, епідемії, що дозволяє людям розпинати свого

Сина і не карає їх за це.

Філософ ховається у діжку від глупоти, бо там нахо-

дить спокій, п’є чашу отрути без гіркоти, огиди, бо вона

приносить йому спочинок… і не спокушаючи своїх братів,

святість і блаженство яких противні його пошукам істини.

Отже, абсолютною істиною ніхто не володіє. Можна лише

наблизитись до неї. Її знає лише Всевишній. Інколи зда-

ється, що все написане вже давно, а тепер дехто з авторів

лише переспівує на папері десь прочитане у великих мис-

лителів минулого.

Кожен іде до істини своїм шляхом. Хтось молитовною

покорою, хтось – огнем жагучого розуму намагається розі-

рвати морок, хтось сидить на березі річки чи озера і чекає…

***

Блакитне небо стрімко віддаляється вгору й за якийсь

час, здається, наче тихо сміється з тих, хто зирить на нього.

Фрагменти сміху швидко падають униз, обіймають тіло

177

землі, тіло її плоті, віддаючи з поцілунками пошану єди-

ному їх короткому існуванні божеству – Радості Життя.

Земля вдячно поглинає часточки променів сонця, що

безперестанку линуть із неба на землю. Їх тепло прони-

кає углиб, несучи з собою мрію про недосяжність злиття.

Земля ледь здригається, невідчутно для людини, й настає

непомітне для всіх блаженство. Німа молитва до того, хто

силою своєї волі творить рух і наповнює сенсом життя.

Хтось бере землю, готову до народження насіння, у

пригорщі й підносить до очей, вдихає її п’янкий аромат, а

хтось товчеться в ній, наче в багнюці, і проклинає, що нема

поблизу сухої стежки.

***

Місто осінніх дощів… Воно спить, закутавшись у сіру-

ватий серпанок надрання, марить недоспаним спокоєм.

Навіть життя, що його щоднини своєю непередбачені-

стю й метушнею, поки що дрімає у півтемряві. Засмучене

небо ховає зірки, шаленіє за вікном вітер, що розносить

довкола оберемки сухого листя пізньої осені. Холод стри-

мує сутінки, заколисує їх паруючими подихами. Місто

спить…

Сірі облуплені будинки з готичними прикрасами

похмуро чекають зими, вгрузнувши у сиру землю кам’яним

корінням. Спить мертвий фонтан, лиш підземні химери

відбиваються у жовтіючій дощовій воді, в якій плаває бру-

натне листя. Воно розкидане щедрою рукою, уперемішку

з брудом, застеляючи одноманітну мозаїку бруківки, опу-

стілі до весни лавки, купчиться навколо погаслих ліхтарів.

Невеличка каплиця, що наче вросла у стіну церкви, заздро

споглядає трьома головами на золото хрестів, що зникають,