Читать «Загадка дивного кохання» онлайн - страница 106

то кровоточать покусані в екстазі губи? Колись у древніх був

звичай пити кров мертвого недруга. Може, то кров уявного

мертвого ворога?

Світ довкола втрачає реальність. Холодне скло, до якого

притислась моя щока, розчиняється, а тепле повітря уті-

кає назовні. Стужа сердито щипає тіло і штовхає його геть.

Неприємні відчуття висмоктують рештки сну. В свідомість

врізається шум, від якого паморочиться все у голові, пере-

ростає у дику музику, шалену, сповнену незнаних емоцій.

Вони переплітаються, наче змії, пожирають шматок за

шматком сірі звивини мозку, який, здається, ось-ось лусне

від напруги. Раптово музика обривається на високій ноті,

полишаючи розум на поталу пустоті. Втрата світу болісно

озивається у ньому, нагадуючи про себе, тягне кудись униз.

Кров важко пульсує у жилах. У неї огидний намір,

бридкий неповторний запах, коли вихлюпується назовні.

Слідом приходить біль, іноді й повзе, тягнучи напівзотліле

поховальне вбрання, смерть. Тепла цівочка сукровиці. Її

180

мрія – втекти, чвиркнути яскравим фонтаном, залити стіни,

підлогу, вмить перефарбувати в багряницю навіть пожма-

кані газети, улюблений стілець, картину на стіні.

Дерева за вікном монотонно хитаються і відволікають

від нав’язливих думок. Слина обмиває рот, звільняючи

його від солонуватого примарного присмаку. Уява більше

не малює крові та, позбавлена уваги, ображено розвівається

вітром, щоб завтра у феєричному сні з’явитись комусь

іншому чи може знову прийде сюди тихим ранком, услід за

божевільними бажаннями, пульсуватиме в голові; нашіпту-

ватиме потаємні бажання й солонуватий присмак на пере-

сохлих вустах, викличе новий приступ відрази не тільки до

крові, але й до самого себе.

***

Тиха хода в ритм серця заколисує навіть у натовпі, що

повільно засмоктує в себе, як трясовина, стискує з обох

боків. Істина ховається до кращих часів, залишаючи в душі

осад незавершеності. Хочеться втекти назад у ранок, коли

ніщо не заважає спілкуванню з собою, знову почути спо-

відь душі, хоч на мить позбутися реальності. Заради цього

й продовжується існування людини розумної, яка хоче

пізнати істину.

Звичайно, колись наступить ранок, коли обважні-

лий мозок пульсуватиме майже згаслими імпульсами, а

паруючий сніданок вважатиметься найвищою істиною.

Бажання жити перетвориться у страх смерті. Боротьба

стане непотрібною, смішною, уявний смак крові не

викличе жодних емоцій, врешті затреться серед таких же

безглуздих спогадів.

Інколи шлях до істини триває довго. Найближчий

шлях до пізнання істини настає тоді, коли по цьому шляху

її пізнання людина йде з Богом. Інколи істина відкривається

людині в глибокій старості, і тоді вона дивується, що жила

не так, як треба було, не придивлялась до людей, що йшли

дорогами правди, добра, до світла, а не манівцями. І добре,

181

що хоч у старості літ доходить до пізнання істини, а не до

самонавіювання брехні, зневаги до собі подібних, вважаючи

багатьох із них нижче свого рівня. При цьому кожному із

нині сущих треба зрозуміти, що в останню мить переходу в

інший світ усі стають рівними між собою по потребах, хоч