Читать «Загадка дивного кохання» онлайн - страница 102

більше їх – стають каліками, яких, навіть після тривалого ліку-

вання, трудно пристосувати до нових умов життя. Багатьом

173

здавалося, що після загибелі «Небесної сотні» більше жертв

не буде, та виявилося, що це тільки початок тих сумних доль,

що чекають на молодих людей.

Кожна людина незалежно від віку в певний період

свого життя задумується про його суть, і про смерть, як

щось неминуче, яку ще ніхто не зумів зупинити. Мільярди

людей нашої планети давно перетворилися в порох, не

залишивши після себе не тільки згадки, але навіть тіні

про своє життя на землі. І мимоволі закрадається думка,

що таке станеться із нині сущими. Знаю, що вже не можу

активно прилучитися до подій, що відбуваються навколо,

ні словом, ні ділом, бо до слова мало хто дослухається навіть

із найближчих рідних, а на діла не маю уже фізичних сил.

Отож, треба все робити вчасно, аби не спізнитися. І тому-то

так часто заглиблююся у внутрішній світ. В історії, як і в

літніх людей, уже не має значення слово «якби». Колишнє

так швидко проминуло, а майбутнього не бачу. Одне шко-

дую, що багато часу втратив на непотрібні заняття, без яких

можна було б обійтись. Заглиблюючись думками у свій

внутрішній світ, переконуюся, що не залишу після себе ні

доброго, ні злого – одна буденна сірість, нікчемність. А мрій

було так багато, та йшов до них, мабуть, не тією дорогою,

якою треба було б йти і зайшов у глухий кут, а далі, як у

всіх – чекає уявна вічність. А що там, у вічності, я вже напи-

сав свої думки і опублікував їх у вигляді есе на задану тему.

Кожного дня вмирають або гинуть у воєнних баталіях вій-

ськові і цивільні люди. Потерпають від страху невинні мирні

жителі, що можуть загинути випадково від дій терористів. Тут

треба розрізняти думки про смерть чужих людей і навіть близь-

ких, як щось закономірне явище природи, що не виходить за її

межі. За час, що минув, у світі померло природньою смертю і

загинуло уже більше людей, аніж живе сьогодні. І були це люди

достойні, щоб про них згадати, але знає нинішнє покоління

лише небагатьох із тих, хто жив, творив добрі діла, та більшість

померлих не удостоїлися людської пам’яті і покинули цей світ,

не залишивши про себе жодної згадки у нині сущих.

174

У літньої людини рідко коли настає задоволення від

того, що все зробив і можна за таке заплатити життям. Та

навіть у сильної духом людини виникає страх небуття, уява,

як це може трапитися, що її вже не буде, не залишиться

навіть тіні, що вона жила. Про це більшість людей навіть

не задумується. Спостерігаючи за близькими мені людьми,

переконався, що вони ніколи не згадують у розмовах про

своїх давно або й не так вже й давно померлих рідних.

«Герої не вмирають! – часто чуємо таке гасло на похоро-

нах загиблих воїнів, що захищали Україну від поневолення

чужинцями. Це гасло вказує на те, що загиблих будуть

пам’ятати вічно або принаймні довго їхні земляки і ті, хто

їх знав за життя. Але загиблі цих полум’яних слів не чують,

перебуваючи у вічності. Ці крилаті слова, що так часто мов-

лені, адресовано як дань, як аванс живим, хто бореться за