Читать «Жахослов (збірник)» онлайн - страница 226

– Гм… Я начебто тут працюю? – Я сіла за свій стіл. Светр на спинці мого стільця був поки що зайвим – після того як я тридцять хвилин смажилася у власній машині.

– Джеррі і Айрін обидва зателефонували і попередили, що не приїдуть, бо дуже спекотно, – сказала Міллі-Лу. – Тож я й на тебе не чекала.

– Якщо хочете зачинити офіс і піти додому, то я не проти, – сказала я. – Якщо тільки це не буде мені зараховано як лікарняна відпустка.

Міллі-Лу похитала головою, від чого її неймовірні руді кучері застрибали, і кинула на стіл переді мною згорнутий номер «Канзас-Сіті Стар», яким до того обмахувалася. Стаття, яку вона обвела, мала заголовок

«КІЛЬКІСТЬ ЗАГИБЛИХ ВІД СПЕКИ ДОСЯГЛА ТРЬОХ».

Нижче маленькими літерами було зазначено:

«Особливо вразливими є літні люди».

– Прочитай це, – наказала вона. – А потім я розповім тобі, що із цим не так.

Я послухалася, потім звела на неї очі.

– Три – недостатня кількість, щоби бити на сполох?

– Я ж сказала: я тобі розповім, – сказала вона, і я відчула себе присоромленою. – Смертей було п’ять, а не три.

– Звідки ви знаєте?

– Бо я маю зв’язки. Гадала, ти це знаєш. – Вона підморгнула мені, що здавалося дивним, адже крім нас у кімнаті нікого не було.

– То що відбувається?

– Приховування інформації – що ж іще?

Я насупилася. Ще дуже жива була пам’ять про Вотерґейт, і обговорення теорій змови було національною формою дозвілля, яка за популярністю поступалася лише бейсболу. Завдяки Вудворду і Бернстайну журналістські дослідження перетворилися на сучасний рок-н-рол. Утім, усе це аж ніяк не тичилося з безкоштовною тижневою газетою, що існує завдяки рекламі.

І я вкотре подумала, що донька політичного функціонера, певно, здатна відчути змову, коли та відбувається в неї перед очима.

– Що скажеш, Люсі? – У блакитних очах Міллі-Лу загорівся вогник. – Як дивишся на поїздку в центр міста, до моргу? У мене в машині є кондиціонер.

– Звучить привабливо, – сказала я, беручи зі стільця свій светр.

Я уявляла собі, як Міллі-Лу крадькома дає п’ятдесятидоларову банкноту таємничому санітару в морзі, а той пошепки повідомляє, де саме лежать тіла, залишені поза межами офіційних звітів. Вона зможе глянути на них, а я стоятиму на іншому боці кімнати, здригаючись і синіючи від переляку.

Натомість на вході нас зустріла зовсім не таємнича молода жінка, яка представилася як Дені Вашинґтон, одна з кількох студентів-медиків, що працюють в окружному морзі коронерами на півставки. Це означало, що вона молодша за мене щонайбільше на шість років, але, навіть одягнена в офіційний білий медичний халат, здавалася мені п’ятнадцятирічною.

– Я планую будувати кар’єру в галузі судово-медичної експертизи, – сказала вона, коли ми втрьох увійшли до ліфта.

– А це означає, що всі її пацієнти будуть мерці, – додала Міллі-Лу.

– Я знаю, – сказала я. Насправді, не знала, але неважко було здогадатися.

Ми вийшли на мінус третьому поверсі. Прямуючи слідом за Дені Вашинґтон коротким коридором до дверей під номером ХК6, я швидко спитала себе, чи можна вважати це застосуванням алгебри в реальному житті.