Читать «Жахослов (збірник)» онлайн - страница 227

У коридорі було прохолодно, але в кімнаті ХК6 стояв справжній холод, більше схожий на природнє явище, ніж штучно створений температурний режим. Наче зима ховалася в цій маленькій кімнатці, у якій були лише стіл, два стільці біля дверей і шість металевих висувних контейнерів, три над трьома.

– Жахливо, чи не так? – співчутливо промовила Дені Вашинґтон, побачивши, як я натягаю рукави на руки. Кілька великих вовняних светрів висіли на гачках на звороті дверей. Вона взяла один і надягла поверх білого халата. – Користуйтеся, будь ласка.

Міллі-Лу видала свій звичний жарт, мовляв, не мерзла із часів адміністрації Ніксона.

– Гаразд, – відповіла я. – Мабуть, мені потрібен іще один. Присягаюся, мені доводилось розморожувати холодильники, тепліші за цю кімнату.

– Що ж, холод від холоду різниться, – сказала Дені Вашинґтон, виймаючи зі столу пару рукавичок. – А це взагалі окремий випадок. – Надягнувши рукавички, вона відчинила холодильну шафку ліворуч і потягнула контейнер на себе.

На мить я подумала, що бачу в ньому велику ляльку або манекен, одягнений у халат поверх нічної сорочки і взутий у пухнасті темно-рожеві капці. Тіло лежало на боці, підтягнувши коліна в «сидячій» позі. Міллі-Лу підійшла до тіла, щоб подивитися, і я ступила за нею. За життя це була дуже стара жінка. Тільки вона не могла бути справжньою, думала я. Її ноги не лежали одна поверх одної, як мало бути, – між ними була відстань у кілька дюймів.

Я не була експертом, та анітрохи не сумнівалася, що rigor mortis не призводить до такого ефекту. Її руки були схрещені на грудях, пальці стискали поли халата, ніби для того, щоб не дати йому розійтися. Наче їй було холодно. Її темна шкіра набула якогось попелястого відтінку і стала злегка жовтуватою.

– Місіс Кора Паттерсон, вісімдесят один рік, – сказала Дені Вашинґтон. – Її привезли вчора вночі близько другої години, і вона ще навіть не почала танути.

– Що за хрінь, – вихопилося в мене.

Замість сказати мені, що я винна кілька доларів у спільний кошик за лайку, Міллі-Лу промовила:

– Цілком згодна. Лайно якесь.

Вона простягнула палець, збираючись торкнутися обличчя жінки, але дівчина-коронер перехопила її руку.

– Не треба. Якщо торкнетеся її голими пальцями, залишитесь без шкіри, – вона подала Міллі-Лу одну зі своїх рукавичок. – На них термостійке покриття.

Міллі-Лу швидко обмацала руку жінки та її плече, потім позадкувала.

– Я справді відчула холод, що йде зсередини. – промовила вона, повертаючи рукавичку Дені Вашинґтон. – Але її одяг не замерз.

– Теж дуже дивно, – промовила коронер. – Одяг здебільшого просто прилипнув до неї. Це саме сталося б з вашим пальцем, якби ви її торкнулися.

Я наблизилася до покійниці, аби краще роздивитися її голову і обличчя. Її шия задубіла настільки, що голова не торкалася полиці. Вона наче випромінювала холод – це ніби як перебувати поряд із хворим у гарячці, тільки навпаки.

Я присіла й побачила, що її сиві кучері де-не-де зламалися, наче тоненькі бурульки. Вони лежали на металевій полиці в безпосередній близькості від тих місць, звідки нападали, лише трохи зміщені від того, що контейнер пересували вперед і назад. Чи були вони й досі замерзлими?