Читать «Жахослов (збірник)» онлайн - страница 228

Не зваживши на попередження Дені Вашинґтон, я торкнулася її сивих волосків. Щось холодне й пекуче штрикнуло мій палець. Я машинально відсмикнула руку, і ще кілька закляклих кучерів із тріском відпали.

– Що ти зробила? – стривожилася Міллі-Лу. Перш ніж я встигла щось заперечити, вона схопила мою руку. Крихітні краплі крові проступали там, де в шкіру впилися тонесенькі сріблясті смужки.

– О, заради Бога… – Дені Вашинґтон закотила очі. – Не торкайтеся, я маю видалити їх. – Вона хитнула головою в напрямку столу. – Сядьте там. Я візьму деякі інструменти. Буду за кілька секунд. Можу я бути впевнена, що ви обидві нічого не торкатиметесь протягом цього часу? – Вона обережно зачинила шухляду. – Я кажу серйозно.

– Я вас не підведу. – Міллі-Лу кинула на мене промовистий погляд.

– Я теж, – кволим голосом додала я. Інструменти?

Дені Вашинґтон вийшла і повернулася із чимось на кшталт малого хірургічного набору, ліхтариком і особливими окулярами, що ними користаються годинникарі.

– Потримайте це, – сказала вона Міллі-Лу, даючи їй ліхтарик. – Він має бути постійно спрямований на палець.

Вона дістала з набору шприц і зняла з голки захисний ковпачок.

– Зачекайте хвилинку, – сказала я, намагаючись відсунутись, але вона вже тримала мене тією чіпкою хваткою, якою так чудово володіють лікарі й медсестри. – Ви не казали, що мені потрібен укол.

– О, заради Бога, – промовила вона, тримаючи шприц вертикально, ніби для того, щоб дати мені добре роздивитися цю довгу загострену штукенцію у всій красі. – Ви що, боїтеся уколів?

– Навіщо мені це? – спитала я, намагаючись прибрати руку. – Це ж наче колючки, їх можна пінцетом вийняти…

– Це не колючки, – сердито відповіла Дені Вашинґтон і примудрилася стиснути пальці так, що вся моя рука почала німіти. Принаймні так здавалося, доки вона не штрикнула її голкою. Я скрикнула. – Чесно, Міллі-Лу, ви справді вважаєте її кмітливою?

– Повір мені, інші двоє тобі б не сподобалися, – відповіла Міллі-Лу таким абсурдно буденним тоном, що я б розсміялася, якби Дені Вашинґтон не тицяла в мій палець голкою знову й знову. Я вискнула, і вона нагородила мене недобрим поглядом. Невже й справді є необхідність штрикати мене стільки разів, гадала я, чи вона просто намагається довести мене до сліз?

– І що тепер? – спитала я, облишивши надію вивільнити руку.

– Тепер ми зачекаємо. Я хочу бути впевнена, що ваша рука достатньо замерзне, перш ніж я почну різати.

– Різати? – Якби вона так сильно не схопила мене, я вже була би за дверима. – Різати що? Що ви збираєтеся відрізати?

– Нічого. Треба ретельно видалити часточки, – промовила вона з надмірною терплячістю. – І я повинна подбати про те, щоб у ваших тканинах нічого не залишилося. Це було би погано.

Раптом у мене зникло бажання тікати.

– Наскільки погано?

– Як обмороження. Дуже сильне обмороження. За якого справді доведеться відрізати.

Ми з Міллі-Лу перезирнулися. Вона була майже настільки ж налякана, як і я.

– Що ж, тоді гаразд, – сказала я. – Починайте ретельно видаляти.