Читать «Жахослов (збірник)» онлайн - страница 225

Заробітна платня не вражала – вона лише трохи перевищувала те, що я заробляла, подаючи картоплю фрі в «Макдональдзі». Але на той час цього вистачало, щоб сплачувати за оренду однокімнатної квартири в будинку для людей із низькими статками на околиці ділового центру, включно з усіма вигодами, навіть центральною системою кондиціонування повітря.

У цій частині Сполучених Штатів кондиціонер не був розкішшю. Своє перше літо на Середньому Заході я провела в студентському гуртожитку Канзаського університету, у корпусі для одружених студентів, де не було навіть вікон. Культурний шок був досить болісним для того, хто всі свої дитячі та юнацькі роки провів за п’ятдесят миль на північний захід від Бостона, біля кордону з Нью-Гемпширом, але кліматичний шок був навіть гіршим.

Я ніколи не жила в місцевості, де можна вкритися рясним потом, просто сидячи на одному місці. Але в нас на роботі принаймні був кондиціонер (що, власне, можна було сказати про будь-яке інше місце, окрім студентських гуртожитків), утім, це призводило до діаметрально протилежних крайнощів. Півгодини в кінотеатрі, у ресторані, у будь-якому закладі на території студентського містечка – і я починала тремтіти від холоду. Якось голова департаменту, у якому працював мій тодішній чоловік, улаштовував вечірку, і доки всі інші спілкувалися між собою, я куталася у вовняний плед, пила гарячу каву і дмухала на пальці.

У 80-х роках усім уже було відомо про стоншення озонового шару. Але того літа більшості мешканців Канзас-Сіті було надто спекотно, аби думати про це. Коли я вперше спитала Міллі-Лу, чи не могли б ми принаймні трохи приглушити кондиціонер – саме настільки, щоб можна було зламати кригу над кавою – вона розсміялася мені у зведене догори обличчя.

– Забудь про це, Люсі, – сказала вона. – Я вже жінка у віці – і то не мерзну від 1969 року.

І вона заходилася пояснювати, як застосування електричного вентилятора в задушливій кімнаті з поганою циркуляцією повітря створює атмосферу, у якій можна буквально спектися на смерть. Вона називала це «ефектом підігріву». Я відповіла, що для мене це новина, що викликало в неї новий напад сміху.

– Звичайно, там, звідки ти приїхала, мабуть, 80 градусів вважається спекою. Поїдь проглянь метеозвіти за останні п’ять-десять років, місцеві та з Нової Англії, а потім напиши мені порівняльну статейку на тисячу слів.

Я зітхнула, визирнувши крізь вікно на автомобілі на проїзній частині. Це означало ще одну спекотну поїздку до бібліотеки в заміському пансіонаті «Плаза» з подальшим переохолодженням, яке я неодмінно матиму, доки проглядатиму мікрофільм.

– Гаразд, поїду, – відповіла я. – Це забере деякий час.

Міллі-Лу змилостивилася:

– Починай завтра, якщо спека спаде. До речі, якщо тобі справді холодно, вдягни светр. Ще один светр.

Спека не спала. У перші дні цього пекельного липня температура сягала тризначної цифри. Прибувши в офіс у вівторок, напередодні вихідного з нагоди Дня Незалежності, я не застала там ні душі, за винятком Міллі-Лу.

– Що ти тут робиш? – спитала вона мене.