Читать «Доба. Сповідь молодого "бандерівця"» онлайн - страница 37

— Дай ногу.

— А-ни…

— Дай кажу.

— Ма-ма, ля-ля-ля.

— Так, моя рідна, так, моя кохана, — дружина вдягає доньці колготки.

— Оресте, вставай рідненький, вже скоро десята година ранку, — цю фразу, здається, адресовано мені. — Ти ж обіцяв вчора сходити по молоко. Там тільки для Софійки лишилося…

— Яка там десята? — обурююся я з-під ковдри. — Тільки п'ять хвилин на десяту. Я, до речі, тільки десь о третій заснув.

— Чому? Давай ручку… — дружина вдягає дитині кофтинку.

— Печія мучила, — це я трошки вигадую, аби вона мене пожаліла й відчепилася.

— Треба менше їсти на ніч, от і не буде печії, - суворо відрізає дружина. — Подивись за дитиною, поки я вмиваюся…

— Постав кашу, — кажу я їй навздогін тоном вмираючого лебедя.

Місце дружини коло мене займає моя кохана донечка. Я її так люблю, так люблю, що навіть пером описати не можу. Ніжна, лагідна, тепла, запашна, просто — а-а-ам, — з'їв би від любові. Ба-ба-х — це я одразу дістав від неї стусана в око коліном, а потім їй захотілося сісти на мене верхи. Вона стала на ніжки й трохи не полетіла сторчки з дивану. В останню мить я схопив її за кофтину.

— Грайся спокійно. Дай таткові трохи поспати. Пожалій татка: у нього животик вночі болів.

— Ва-ва, ва-ва, — вона обхоплює мене ручками за шию і смішно тицяється носиком у вухо.

— Молодець моя кохана, чмок-чмок (поцілував її у губки й щічку), молодець моя люба, а от мама твоя татка не жаліє! — я просто у захваті від ніжностей моєї доньки.

Тим часом вона грається якимись маминими кремами, косметичним причандаллям і щось там проказує сама до себе. Ту-ту (поїзд), мамако (молоко), ківіць (квітка), ав-ав (собака), пудуць (подушка), аво-аво (телефон), ха-ха-ха (радість), мау (кицька), а-кий (відкрий), а-ни (ні, ні, в якому разі). Мова моєї доньки здебільшого зрозуміла мені, хоча трапляються і винятки «папа-ду», наприклад, що б воно означало «папа-ду»? Моє кохане створіння!

Крізь напівзаплющені очі я спостерігаю за цим найбільшим дивом на землі — власного дитиною, маленькою подобою самого себе: мій ніс (ліпшого не буває), мамині очі (ну-у, теж гарні), моє чоло (ідеальне), мамине волосся (гарне, дуже гарне), мої губоньки (пелюсточки рожеві), мамина попа (ну, тут не буду сперечатися — найкраща попа на землі), зубоньки-перлиночки, шийка, ніжки, животик… Рідне моє, кохане. Плоть від плоті, кров від крові. Час іде. Ти ростеш. Пройде рік або два, або три (садочок), п'ять (школа), п'ятнадцять-шістнадцять (інститут), сімнадцять (закохаєшся по-справжньому). Кому будуть належати ці ручки, ніжки, носик і пальчики? Не мені, це точно… Дай Бог, щоб не якомусь покидьку! Забудеш про татка, і будуть у тебе свої діти й продовжиться рід… Моя радість і сум, життя і смерть, любов і байдужість… Вовтузиться.

— Орку, ти гад! Хто вчора обіцяв сходити по молоко? — до кімнати повертається дружина. — Давай швиденько вставай і біжи, бо, може, трапиться диво і ти ще встигнеш узяти!

— О-о-о-о-о, — я перекидаюся на живіт і накриваю голову подушкою.